Матусю, чуєш, ну не плач, благаю.
Знаю, що важко, та не плач, прошу.
Додому на Різдво не завітаю,
Хіба лише краплиною дощу.
Від мене вже колядки не почуєш,
Куті твоєї більше не поїм.
Бо я у небі тут уже ночую,
Тепер для мене тут вже рідний дім.
Коли сідатимете з батьком ви до столу
На Святий вечір свічку запаліть.
Молитву мовте тихо, мов з прокволу,
І скатертину білу застеліть.
Дружино, рідна, знаю, що й ти плачеш,
Бо вперше так, без мене на Різдво.
Ти вибач, люба, я не міг інакше,
Я знаю, вірила, що будемо удвох.
Та я додому вже не повернуся,
Так сталося, війна, я мусив йти.
До тебе з дітьми більш не притулюся,
Тож ти дітей хорошими зрости.
Я буду до усіх вас приходити
В молитвах, в спогадах та, іноді, у сні.
Я тут й надалі буду вас любити
Й світитиму вам вогником в пітьмі.
Марина Лавришин
