МАМО...! НІ! ТО ВІТЕР...
От і восьме березня прийшло.
Море квітів, усмішки, признання...
А вона до сина за село
ледь жива дісталась за вітанням.
Ноги з вати. Голова болить.
Серце розливає біль по тілу.
Тут берізка з кленом гомонить,
до живих ніякого їм діла.
Тут лежать рядами земляки.
Пам"ятник. Синок, як на картині.
Запалила свічку. В дві руки
охопила сина на світлині.
Я сьогодні всі знайшла малюнки:
-"Мамочко, вітаю!" -Перший клас.
-"Мамо. Я бажаю.." -й візерунки
чудернацькі для вітань припас.
-"Мамо, ти найкраща в цьому світі!"-
Це четвертий клас. Я так раділа...
Ой, болить як! Сину! Хто в одвіті?
Чом пробила куля твоє тіло?
Ти ж такий розумний і красивий.
Ні одну дівчину не торкнувсь...
Як же жити? Батько зовсім сивий.
Я дійшла. За тебе помолюсь.
Хай на небі твоя зірка сяє.
На землі ж ти сонцем був для мене.
Ти б сьогодні обійняв. Я знаю.
Пригорнув... То ж я горнусь до тебе.
Восьме березня. Щасливі інші мами.
Бо живі вітаються з живими.
А від тебе лиш холодний мармур.
На світлині очі, як в дитини.
Де мені подіти біль і сльози?
Кажуть люди, що з роками легше.
Та душа, мов квітка на морозі
стала чорна. А болить не менше.
Я прийшла до тебе за вітанням.
Обійму. Ти тут високорослий.
...- Мамо....! Ні! То вітер з завиванням...
Плаче мати в березні. В день восьмий.
Катерина Кармацька
(світлина з інтернету)
