Століття ідуть, а кат у українців той же.
- Мамо, хлібчика, прошу, ну хоч шматочок.
- Вже ні крихтоньки давно у нас нема.
Пригорнись близесенько, синочок,
Я зігрію...Холодно, зима.
- Мамо, де Марійка, чом не бачу?
Може загубилась між снігів?
-Вже заснула, крихітка, не плаче.
Відстраждалась... Бог так захотів.
- Мамо, та за що така нам кара?
Я ж слухняний, то за що, скажи,
- Ой рідненький, то така примара,
Що віками не дає нам жить.
Давить холодом і голодом, і смертю.
Убиває, мучить, як нарив.
Якби ж сила їх із світу стерти
Ми б у щасті й мирі зажили.
- Мамо, ось я виросту, здолаю
Ту примару і врятую світ.
- Вірю рідний. Бога я благаю,
Щоб ще дав тобі багато літ.
Спи, рідненький. Я заколисаю.
Хай тобі присняться дивні сни,
Де примари чорної немає,
Голоду, смертей... Нема війни.
