Бразилія – країна, яка завжди була і є в авангарді світового футболу. Хто не знає імен Пеле, Гарринчі, Зіко, Роналдо, Кака, Роналдіньо. Ними захоплюються, їх наслідують. Та мало хто знає, що були часи, коли кумиром бразильських хлопчаків був українець, більше того наш земляк, лозівчанин.
31 грудня 1927 року в місті Лозова з’явився на світ хлопчик Павло Сідельник. Родина хлопчини жила в селі Новоіванівка, що знаходиться поблизу Лозової і була досить заможною, адже коні, яких вони розводили з діда-прадіда цінувалися в царській армії. Та не довелось Павлові «насолодитись» заможним життям. Настали часи колективізації, розкуркулення, репресій, які принесли величезне горе всьому українському селянству. Не оминула ця доля й Сідельників. Їх чекало заслання в Сибір, щоправда не довге. Вже скоро їм вдалося по підробленим документам повернутись до України. Новою домівкою стало місто Артемівськ, що на Донбасі.
В дитинстві у Павла було два захоплення – футбол та малювання. Він обрав футбол, хоча міг би стати й чудовим художником. В 1935 році він, не маючи ніякої художньої освіти, зумів перемогти у конкурсі дитячого малюнку в місті Сталіно (нині Донецьк) й отримати нагороду – поїздку до Москви. Та захоплення футболом ставало все більшим, а оскільки хлопець вийшов ростом та мав довгі руки, місце для нього на футбольному полі було тільки одне – ворота.
Та не вдалось реалізувати свої таланти Павлові – розпочалася Друга світова війна. Під час німецької окупації родині Сідельників ненадовго вдалося повернутись до рідної домівки, до Новоіванівки, де батько Павла був призначений на посаду бургомістра. Ненадовго, бо скоро переможна хода Червоної армії змусила Сідельників знову залишити Лозівщину, тепер вже назавжди.
Молодий Павло опинився в Німеччині. Саме там він і розпочав свою футбольну кар’єру. Протягом трьох років Павло захищав ворота Українського Спортивного Товариства «Дніпро» з Ганновера, потім, потрапивши до Англії, недовго грав за одну з аматорських команд Ноттінгему, а вже звідти рушив до далекої Бразилії, де на той час мешкав його батько.
Футбольний шлях у Бразилії Павло розпочав в 1951 році у складі команди «Жабакуара», де з радістю прийняли у свої ряди українського воротаря. У бразильському футболі із голкіперами завжди було сутужно. Адже всі бразильські хлопчаки полюбляють забивати голи, а не боронити власні ворота. Погравши у аматорському «Жабакуара», Павло, або Пауло Грінго, як його називали бразильці, перейшов у команду концерну «Дженерал моторс». В ній він і завершив свою футбольну кар`єру, догравши до 1974 року, хоча і були пропозиції перейти до більш іменитих команд.
Павло мав репутацію безстрашного воротаря, який сміливо поводив себе у воротарському майданчику і відважно грав на виходах. Мало хто хотів вступати з ним у повітряну дуель за м`яч, бо міг далеко відлетіти від потужного голкіпера. Давалася в знаки боксерська підготовка, яку Павло отримав у Німеччині та Англії.
Останній свій матч Павло зіграв за тиждень до свого 47-річчя. Та футбол і надалі залишався у його житті. Пропрацювавши трохи технічним директором свого клубу, Павло вирушив у ліси Амазонії, ставши чи не першим європейцем, який потрапивши сюди, створив і тренував футбольну команду з індіанців «Ріо Верді».
У середині 80-х Павло переїхав до матері і братів у Чикаго. Та навіть залишивши Бразилію, він продовжував регулярно отримувати запрошення бути почесним гостем на різноманітних турнірах країни. Бразильці й до сьогодні пам’ятають Пауло Грінго – одного з кращих голкіперів найфутбольнішої країни світу.