Люди не старіють від років
Пам'ятаєш, клен палахкотів?
Навесні зелені вже обнови...
Люди не старіють від років.
Застигає кров від нелюбові.
Від розлук. Від втрат. Від самоти.
Як нема до кого й забалакать.
Від важкої в серці пустоти,
Що вже не дає очам заплакать.
Від нудьги. Від зайвості. Від лих.
Неуваги рідних. Слів колючих.
Тільки ж дув. Ще мить - і вже затих...
А без вітру не літають й тучі.
Від нерадісних, гірких своїх думок.
Від страху безпомічними стати.
Це усе - ключі, щоб той замок,
Що назвали "старість", відчиняти.
Й неважливо, скільки жив ти літ.
Молоде обличчя - згаслі очі.
І такий навколо гарний світ,
Та чомусь вже й бачити не хочуть.
Пам'ятаєш, клен палахкотів?
Навесні зелені вже обнови?
А душа рахує ті роки,
Що прожиті тут у нелюбові.
Не скупіться на тепло й слова.
Часто злість - то одяг нещасливих.
Може бути сива голова,
А от очі молоді й красиві.
Оксана Бохонко
