Як давно я хотіла написати подібну статтю.
І, мабуть, наважилася на неї саме тепер — після того, як видалила більшість своїх методичних розробок з усіх освітніх платформ, залишивши в повному обсязі лише свій блог.
Ні, це не емоційне рішення і не образа на когось конкретного. Швидше результат багатьох років спостережень і переосмислення того, як я хочу працювати далі та чим саме хочу ділитися з колегами.
Сьогодні мені значно цікавіше говорити про ідеї, підходи, універсальні шаблони та методичні знахідки, ніж публікувати готові продукти. Адже будь-яку презентацію можна скопіювати. Значно ціннішим є розуміння того, чому той чи інший прийом працює і як адаптувати його до власного класу.
Саме тому ця стаття не стільки про методичні матеріали, скільки про інше. Про культуру взаємодії між педагогами, про підтримку, якої нам іноді так бракує. І про те, чому в освітньому середовищі варто частіше бути одне до одного не лише професійними, а й людяними.
Останніми роками ми багато говоримо про педагогіку партнерства, безпечне освітнє середовище, ситуацію успіху та підтримку учнів. Ми вчимо дітей поважати думку інших, давати коректний зворотний зв'язок і конструктивно висловлювати критику.
І це правильно.
Проте мене давно хвилює інше питання: чи вміємо ми самі будувати таку культуру взаємодії між дорослими?
За роки роботи в освіті я неодноразово помічала цікаву закономірність. Учителі зазвичай дуже уважні до почуттів своїх учнів, але значно рідше замислюються над почуттями колег. Особливо добре це помітно в професійних спільнотах та на освітніх платформах, де вчителі діляться власними розробками.
З одного боку, це чудова можливість обмінюватися досвідом, знаходити нові ідеї та допомагати одне одному. З іншого — іноді складається враження, що ми значно охочіше шукаємо недоліки, ніж помічаємо вкладену працю.
Будь-який учитель знає, скільки часу потребує створення якісного матеріалу. Презентації, дидактичні вправи, конспекти уроків, інтерактивні завдання не з’являються за кілька хвилин. За ними стоять години роботи, пошуку, сумнівів і постійного вдосконалення. І так дивно, коли людина користується матеріалом, але знаходить час лише для негативної оцінки, а не для конструктивного відгуку чи слів підтримки.
Якось мені стало навіть цікаво, хто найчастіше залишає негативні оцінки під методичними матеріалами. Серед них було чимало людей, які самі не публікують власних матеріалів. Чому так відбувається — не знаю. Але ця закономірність змусила мене замислитися над тим, наскільки легко ми оцінюємо працю інших і як рідко наважуємося показати власну.
Ще одна особливість нашого професійного середовища — учителі часто бувають значно суворішими до своїх колег, ніж до представників інших професій. Ми можемо довго обговорювати чужі помилки, недоліки уроків, презентацій чи методичних розробок, але значно рідше говоримо слова підтримки. Можемо помітити дрібну неточність і майже не звернути увагу на десятки вдалих рішень.
Чому так відбувається? Можливо, тому, що система освіти багато років будувалася навколо контролю, перевірок та оцінювання. Ми настільки звикли шукати помилки, що іноді перестаємо помічати вкладену працю.
Є й інша причина. Учительська праця далеко не завжди отримує достатньо визнання. Багато педагогів вкладають у свою роботу величезну кількість часу, сил та емоцій, але рідко чують слова вдячності чи підтримки. А коли людині бракує визнання, то вона починає болісніше реагувати на успіхи інших.
Безумовно, зворотний зв'язок потрібний. Ми всі можемо помилятися і маємо право вдосконалювати свої роботи. Але чи справді низька оцінка без пояснення допомагає автору стати кращим? Чи дає вона розуміння, що саме потрібно виправити?
Мені здається, що ні.
Низька оцінка може демотивувати авторів, які безкоштовно діляться своїми ідеями, досвідом та напрацюваннями.
Ми активно впроваджуємо формувальне оцінювання учнів і пояснюємо, що оцінка без коментаря не сприяє навчанню. Але чомусь погоджуємося на те, що дорослі можуть оцінювати працю одне одного без жодного пояснення.
Саме тому хотілося б звернутися до розробників освітніх платформ та професійних спільнот. Можливо, настав час переглянути підходи до оцінювання матеріалів і замислитися над тим, яку атмосферу вони формують?
Хотілося б, щоб освітні платформи ставали не лише місцем для обміну матеріалами, а й простором підтримки, взаємоповаги та конструктивного професійного діалогу. Таким середовищем, де вчитель не боїться ділитися власними ідеями та напрацюваннями.
Адже за кожною презентацією, вправою чи конспектом стоїть жива людина. Людина, яка витратила свій час, знання та сили, щоб поділитися ними з іншими.
Мені здається, що ми надто багато говоримо про ситуацію успіху для учнів і надто мало — про ситуацію успіху для своїх колег.
А між тим учителі також потребують підтримки, поваги та доброзичливого ставлення.
Тому сьогодні мені особливо хочеться згадати слова Ліни Костенко:
"Люди, будьте взаємно красивими!"
Здається, для педагогічної спільноти вони актуальні як ніколи.
