Люблю дощі. Усякі. Без розбору.
У кожного дощу мелодія своя.
В пору цвітіння і в осінню пору
вони ідуть. Продовжують життя.
Люблю весняну капотінь по шибці,
що чисто миє застарілий бруд.
То, ніби, хтось на березневій скрипці
виконує зачовганий етюд.
Люблю квітневий дощик, що для грядки
виштовхує насіннячко з землі.
А потім маже кольорові латки
на луках. І оновлює кущі.
Люблю травневі грози на світанні,
як млосно пахне без в обіймах сну,
як стогнуть ружі в ніжному зітханні
чекаючи омріяну грозу.
А зливи? Зливи в червні -- то оаза,
шаленство барв небесної орди.
Люблю як вишні в тихому екстазі
гарцюють по гілкáх туди-сюди...
Люблю липневий барабанний стукіт
живих краплин в відчинене віконце.
І розмаїття завіконних звуків,
і, вмите небом, розпашіле сонце.
Люблю серпневі грізні блискавиці,
що гублять серпики в золòчених житах,
як лащать гриву молодій лошиці
і гуркотять відлунням в віщих снах.
Кохаю вересень з мінорними дощами,
бал парасольок і калюж лискуче скло,
омиті, в золоті, хрести старого храму,
що тягнуть руки у небесне тло.
Люблю сльоту жовтневих падолистів,
солону мжичку сивих вечорів,
де всі краплини схожі на туристів,
летять-біжать поміж пустих дворів.
Люблю печаль марудних листопàдів,
осінню мряку в переддень зими.
Як шурхотять по склу старі балади,
і дядько-дощ притушує дими...
Люблю дощі. Усякі. Без розбору...
25.03.2023
Людмила Галінська
