ЛІЛЕЯ ТА БУДЯК
В саду Лілея розцвіла,
Зачарувала всіх красою,
Біленькі пелюстки щодня
Вмивала чистою росою.
П'янкий і ніжний аромат
До себе бджілок срібних вабив,
І навіть джміль старий не раз
Голівку квітці ніжно гладив.
Метелик часто прилітав,
Торкався крильцями й неначе
Сором'язливо обіймав,
Таку красу він вперше бачив.
Пісні найкращі їй птахи,
Про щастя весело співали,
Щоб не підкрались вороги,
Навколо квіточки літали.
Лілея все цвіла й цвіла,
Любила друзів, сонце, небо,
Найщасливішою була,
І більш нічого їй не треба.
А поруч неї ріс Будяк -
Такий колючий і високий!
Свої ручища простягав,
І був він зовсім одинокий.
Боялася його вона,
Від страху іноді тремтіла.
- Якби зірвав хтось бур'яна, -
Лілея думкою раділа.
В один чудовий літній день
Красуня ніжилась на сонці,
Не сподівалась, що прийде
До неї панночка у гості.
- Яка краса! Собі зірву,
Щоб не змогла комусь дістатись,
Удома в вазу покладу
Та буду нею милуватись.
І нахилилася зривать,
Вже простягла біленьку руку...
Вколов ту панночку Будяк,
Аж кров їй бризнула на сукню.
- Ти капосний, страшний бур'ян,
Побачиш, що буде з тобою!
Прибіг на крик той товстий пан...
І зрізав Будяка косою.
Забула панночка про те,
Що мала квіточку зривати,
І витерши від сліз лице,
Пішла додому плаття прати.
Світило сонце, на гіллі
Весела пташечка співала,
Раділи всі на цій землі,
Тільки Лілея сумувала.
Із білих пелюсток її
Котились сльози кришталеві,
А недалеко у траві
Лежав Будяк й дививсь на неї.
Та тільки очі ті скляні
Уже не бачили нічого,
Вони були такі сумні!
Життя не було в них земного.
- Він - не Будяк, він - Янгол мій, -
Лілея плакала й страждала.
І залишилась тільки тінь...
Від смутку квіточка зів'яла.
