Cuento los días, las noches —
Y voy perdiendo la cuenta. ¡Oh,
Señor, en el destierro,
Que lentamente se alejan!
Con ellos se van los años,
Que en silencio y con cautela
Se llevan todo lo bueno
Y hasta lo malo se llevan...
Se van, su camino es largo,
Nada piden, nada dejan.
No reces, que tu plegaria
Jamás al Señor le llega.
Año cuarto-igual destino,
Me embarga la misma pena.
Empiezo en mi cautiverio
La cuarta de mis libretas
Que voy cosiendo con sangre
Y lágrimas. ¿Hay quien pueda
En el exilio expresar
Con palabras su tragedia?
¡No será que en este mundo
No hay palabras entre rejas!
No hay palabras y no hay lágrim
Aquí en esta tierra ajena
No hay nada. ¡A tu alrededor
Ni Dios se asoma siquiera!
Nada te alegra la vista,
Nada el alma te consuela.
Vivir, tú vives sin ganas,
Pero hay que vivir y piensas
Que morir sin más ni más
Tampoco vale la pena...
Por eso hay que resistir
Por más que pesen, y pesan,
Las cadenas y los grillos:
¡Quién sabe, puede que vuelva
A ver mi Ucrania, algún día!...
Compartiré, Dios lo quiera,
Con los verdes robledales
Y las oscuras praderas
Mis palabras y mis lágrimas.
Y aunque allí nadie me espera
Porque a nadie tengo ya.
Otra gente hay y no ésta.
Ésta-que veo en el exilio.
Volver quiero a las riberas
Del Dniéper, y caminar
Por las sonrientes aldeas.
Allí yo a mis pensamientos
Les daría rienda suelta.
¡Dios mío, déjame ver
Los campos en primavera
Y los cerros-sepulturas!
Llévale, si no me dejas,
Mis lágrimas a la patria
Y dile — tú ves mis penas —
Que por ella estoy sufriendo.
Tal vez yo, bajo esta tierra,
Reposaré más tranquilo
Si la gente me recuerda
Allí en mi Ucrania querida.
¡Mis lágrimas dale a ella,
Con santa esperanza alumbra
Mi alma aunque sólo sea!
Porque nada podré hacer
Con esta pobre cabeza,
Se me hiela el corazón
De pensar que si me entierran
En el exilio, conmigo
Enterrarán mis ideas
Y me olvidarán al fin
En Ucrania, en mi tierra.
Puede ser que a fuerza de años
Estos versos que con lágrimas
Voy cosiendo, se encaminen,
Que lleguen hasta mi Ucrania
Y caigan como el rocío
Cristalino sobre un alma,
Sobre un joven corazón,
Y que, al asentirme, haya
Quien llore conmigo y rece
A Dios por mí una plegaria.
Puede ser. De todos modos,
Aunque dure mi desgracia,
Y el castigo de la cruz
Tenga que aceptar mañana,
Pese a todo seguiré
Cosiendo a solas mis páginas.
Переклад Вісенте Арана Алосо
Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю.
О Господи, як-то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха, Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи нічóго!
І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом.
І четвертий рік минає
Тихенько, поволі,
І четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати, — змережаю
Кров’ю та сльозами
Моє горе на чужині,
Бо горе словами
Не розкажеться нікому
Ніколи, ніколи,
Нігде на світі! Нема слов
В далекій неволі!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нічого.
Нема навіть кругом тебе
Великого Бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю.
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я поділюся
Словами- сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду
На всій Україні,
Та все-таки не ті люде,
Що на цій чужині!
Гуляв би я понад Дніпром
По веселих селах
Та співав би свої думи,
Тихі, невеселі.
Дай дожити, подивитись,
О Боже мій милий!
На лани тії зелені
І тії могили! А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози; бо я, Боже!
Я за неї гину!
Може, мені на чужині
Лежать легше буде,
Як іноді в Україні
Згадувати будуть!
Донеси ж, мій Боже милий!
Або хоч надію
Пошли в душу... бо нічого,
Нічого не вдію
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужині, — і ці думи
Зо мною сховають!..
І мене на Україні
Ніхто не згадає!
А може, тихо за літами
Мої мережані сльозами
І долетять коли-небудь
На Україну... і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє
Сльозами тихо упадуть!
І покиває головою,
І буде плакати зо мною,
І може, Господи, мене
В своїй молитві пом’яне!
Нехай як буде, так і буде.
Чи то плисти, чи то брести.
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи.
Шевченко T. Г. Вибрані поезії. / Перекл. з укр. Упоряд. В. Харитонов. Передм. В. Шубравського.— К .: Дніпро, 1986.— 191 с.
