Лягла карбами зрілих літ відзнака
На посивілі скроні і чоло.
Та не вгадаю де зимують раки,
Коли ставочок зціпить льоду скло?
У вирій відлітали журавлята,
Кружляючи прощально над селом.
Можливо, рак також хотів літати,
Та Бог не сотворив його з крилом.
А де зимують? Не збагну і нині,
Бо над питанням сим не мудрував…
Та образок з минулого прилинув –
Дитинство голоп'яте…літо… став.
Де ми зухвало витягали саком
Сріблястих рибок метушливий рій.
– Я вам покажу, де зимують раки –
Здаля горланив ставу вартовий..!
Ми драпали через пшеничне поле –
У відрах срібло – за плечима сак.
Та шкода, що той сторож вже ніколи,
Нам не покаже де зимує рак…
