ЛЕЛЕКА
Вже вкотре крила охопила втома,
Яку ж добу птах відстані долав!
Та вперто він летів до свого дому,
Де вперше сонця промені пізнав.
І так воно тоді всміхнулось ніжно,
Що лиш заплаче клен своїм листом, -
Лягає на крило лелека сніжний,
Щоб наздогнати своє божество.
Туди, де день вінчається із морем
І хлюпа жовтим сяйвом через край...
Та сниться птаху волошкове поле
І смарагдовий безкінечний гай,
І біла хатка з півником червоним,
І ніч, немов молитва до Христа,
І кришталевий дзвін церковних дзвонів...
Не та краса у вирію. Не та.
І чом тобі, лелеко, не лишатись
У тих краях, де зими не живуть?
Що тебе кличе навесні рушати
У небезпечний і далекий путь?..
Вечірнє небо розсікали крила,
Лелеку несучи назустріч снам.
Він знав, його чекає хатка біла
Й тонкоголоса дівчинка смішна, -
Веснянкувата дзига рудокоса,
Зустріне свого янгола вона...
Та замість неї хором стоголосим
Зустріла птаха крижана весна.
Це та хатина, мов квітуча вишня -
Ці стіни, почорнілі від вогню?!
І шкірилась війна там, де раніше
Плекало щастя молоду сім’ю.
Нові сирени розірвали вечір,
Та гуркіт той тривожний раптом змовк,
Коли їх присоромив біль лелечий,
Що клекітом вознісся до зірок.
І вітром обізвався налетілим
Йому тонкий дитячий голосок:
«Будуй своє гніздо, лелеко милий,
Колиску для майбутніх діточок.
Нехай вінчають твої білі крила
Життя, яке не кориться війні.
Будуй, немов нічого не змінилось,
І поруч ми - щасливі і живі».
18.03.2023
Олена Снігір
