Жили колись два потоки, два брати під горою Явірник. Старший був помір-кований, розважний, а менший запальний, загонистий. Ніколи не думав, що завтра буде, аби лиш нині йому було добре.
Якось вирішили брати помандрувати десь далеко, подивитися, який-то світ там на долах. Домовились вийти наступного дня на світанку.
Старший каже:
— Лягаймо, брате, спати, бо завтра вдосвіта треба встати. Дорога далека, місця незнані.
— Ти лягай собі, а я ще погуляю, подивлюся з гори, як сонечко йтиме на ніч спочивати.
І побіг, аж вітер за ним знявся. Спати ліг пізно, на тій горі, де сонце проводжав. Так міцно заснув, що й не чув, коли старший пробудився. Той кликав його, шукав, а потім сяйнув йому здогад, що молодший, певно, сам пішов у мандри, не чекаючи його. Тоді й старший брат рушив у путь, вибираючи зручні місця, рівні долини поміж горами, загнув півколо аж попід Турку, далі завернув на Кропивник, Довге, Корчин...
А тим часом молодший схопився, коли сонце було високо в небі, — старшого брата нема. Зірвався — і помчав навздогін просто через гори, нетрі і скелі, шумить, піниться. Ледве наздогнав старшого якраз там, де він мав уже вибиратися на широку рівну долину. Вперся йому в правий бік, ухопився рукою, бо далі вже сам сили не мав іти.
А звалися ті брати Стрий та Опір. Старший, спокійний — Стрий, а молодший, швидкий і бурхливий, — Опір.
Брати Стрий і Опір мали родича, називався Дністер. То вони до нього й поплили. А потім уже всі троє — аж туди, де збиралися води майже з усієї України, — до Чорного моря.
Люди полюбили розважного старшого брата, побудували над ним місто, і то не маленьке — Стрий.