Квітка імператора Вільгельма І й емблема німецького володарювання —
волошка.
Якщо мак прикрашає хлібні ниви нашого півдня, то їхня окраса на півночі – волошка. Чарівна, синя, як небо півдня, квіточка ця – необхідна приналежність і вірна супутниця житнього поля, і майже ніколи й ніде в іншому місці в дикому вигляді не зустрічається.
Дві давньоримські легенди чітко засвідчують те, що давні римляни прекрасно знали цю квітку.
Одна з них повідомляє, що свою назву (Cyanus) Ціанус (наукова її назва Centaursa cyanus) вона одержала на честь прекрасного юнака, котрий так був захоплений її красою, що весь час присвячував лише плетінню із неї вінків та гірлянд. Юнак цей ніколи не йшов з поля, якщо на ньому залишалася бодай одна з його улюблених волошок, й носив завжди одяг однакового з нею — синього кольору, котрий його так зачаровував. Флора була улюбленою богинею юнака, а з усіх дарів богині наша квітка — подобалась найбільше. Згодом його знайшли мертвим на хлібному полі, в оточенні волошок. Тоді богиня Флора за таку постійність та любов і на ознаку особливої прихильності до нього перетворила його тіло на волошку, і з того часу її назва — Ціанус.
Інша римська легенда так пояснює постійне перебування волошки на хлібному полі.
Коли Церера — богиня жнив та землеробства, обходячи одного разу свої ниви, раділа, що вдячне людство складає їй подяку за велику щедрість, раптом із гущавини колосся пролунав жалібний голос волошки: «О, Цереро, навіщо ти визначила нам рости серед твоїх хлібних злаків, котрі вкривають розкішними колосками цілу країну? Син землі розраховує лише на вигоду, що матиме від врожаю, а нас і поглядом не вшанує! То дай же нам таку ж, увінчану важким колосом верхівку або дозволь рости де-небудь окремо, щоб ми могли позбутися людської зневаги».
На що богиня відповіла своїм квіточкам: «О ні, дорогі мої діти, не для того я помістила вас серед шумливого хлібного поля, аби приносили людству яку-небудь користь; ні, ваше призначення значно вище, ніж те, що могла б очікувати від вас людина; ви повинні бути пастирями серед великого народу — колосся. Ось тому вам і не треба, подібно до них, хвилюватися й хилитись обважнілою головою до землі, а навпаки, ваша місія — вільно й весело квітнути й дивитися, мов чистий образ тихої радості й міцної віри, вгору, у вічно синє небо — місцеперебування божества.
З тієї ж причини дано вам лазуровий, кольору небесної тверді, пастирський одяг, щоб відрізнити вас, як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам — вірність.
Майте лиш терпіння, настане день жнив, коли всі ці колоски впадуть під рукою жниць та женців, і тоді ви, що здаєтесь тепер і покинутими, й самотніми, звернете на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть вас і, сплівши собі вінки, прикрасять ними голови або, склавши із вас букетики, пришпилять їх до грудей».
Такі слова заспокоїли товариство волошок. Сповнені вдячності, вони тепер не скаржились на долю, оскільки розуміли своє високе призначення.
І так вони цвітуть, чарівні пастирі, серед неспокійного моря колосків, провіщаючи людям благість небес.
Ще з однією чарівною легендою про волошки знайомить нас Мантегацца.
Одного разу небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність. «Усе, що населяє землю, складає мені подяку. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам'янілі, і вперто мовчите, хоча не хтось інший, а я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і змушую визрівати золоті зерна у ваших золотих колосках».
«Це неправда, ми зовсім не невдячні,— заперечило колосся,— ми прикрашаємо землю, твоє дитя, одвічно рухливим морем зелені, і в нас немає іншого способу висловити свою вдячність, ми не можемо піднестись до тебе, дай нам таку змогу,— і ти відчуєш нашу ласку й любов
«Гаразд,— відповіло небо,— якщо ви не можете піднестись до мене, тоді я зійду до вас».
І ось небо наказало землі виростити серед колосків чудесні сині квіточки, шматочки його самого. Відтоді стебла хлібних злаків з кожним повівом вітру нахиляються до тих осколків синього неба, ластяться до них й шепочуть найніжніші слова.
Перша половина наукової назви(Centaursa cyanus) походить від імені грецької міфічної істоти — кентавра, якого зображували у вигляді коня з тулубом бородатого чоловіка, що тримає в руці запалений факел.
Один із таких кентаврів на ім’я Хірон, володіючи умінням лікувати цілющими травами, дійшов висновку, що сік волошки має дорогоцінну властивість, і зцілив собі рану, нанесену отруєною стрілою Геркулеса. Це спричинило назву рослини — Centaurеa.
Що стосується другої половини її назви — cyanus, то латиною вона просто означає — синій, забарвлення, характерне для квітки.
Цю наукову назву волошка одержала лиш у ХУІІІ столітті, коли відомий шведський ботанік К.Лінней вперше впорядкував ботанічну номенклатуру, дав усім відомим натой час рослинам, згідно з їхніми відмінностями та історичними даними, власні імена. У давнину ж квітка мала загальну назву — ціанус, синя.
З волошками у Німеччині пов'язано чимало повір'їв. Так, наприклад, оскільки стебло й чашечка волошки вкриті білуватими, схожими на плісняву волосинками, у Померанії селяни вірять, що хліб пліснявіє, якщо тримати в кімнатах волошки. З іншого боку, відвар цих квітів вони вважають чудесним засобом проти запалення очей.
Побутує також повір'я: рослина волошки, вирвана з корінням на день свята Тіла Христового, зупиняє кровотечу з носа, якщо її тримати в руці, поки не зігріється. А восени за кількістю насінин, знайдених у квітці, визначають ціни на хлібу майбутньому році, У деяких місцевостях Німеччини волошками залякують дітей, аби вони не ходили в поле й не топтали жита.
Російська назва цієї квітки «василек» походить, як стверджує один український переказ, від імені молодого хлопця — одинака у матері, «Василя», нібито зачарованого й загубленого русалкою. Затягнений нею в поле, він перетворився на синю квітку, що нагадує своєю барвою глибоку воду.
Це повір'я бере свій початок з Візантії й дуже подібне до сіцілійського повір'я про квітку базилик, наша простонародна назва, безумовно, походить від того ж кореня. У тому переказі-повір'ї — брати красуні Ізбетти вбивають юнака, в якого вона закохана. Ізбетта ховає відрубану голову коханого під горщиком з базиликом, і коли вони відбирають у неї і її, то дівчина починає доглядати цю рослину, впевнена в тому, що в неї переселилась душа коханого.
А в нашій історії — молодий Василь гине в обіймах русалки, і його душа переселяється у квітку, яка відтоді й носить його ім'я.
