Квітка добра та зла – мати-й-мачуха
Ця квіточка одночасно мати і мачуха. Досить придивитися до її листочків — зверху холодні вони та шершаві, бо то мачуха зла, а знизу зігріє Ваш погляд пухнаста поволока, як дотик рідної неньки.
Квітка її — своєрідний природний годинник і барометр. За її поведінкою можна орієнтовно дізнатися, котра година. О 9-10-й годині квіткові корзинки розкриваються, а о 17—18-й годині закриваються. Створюється таке враження, що квітка спить.
І про цю незвичайну квітку існує збережена до наших днів легенда.
Колись давно жив собі чоловік Данила. Дружина його померла ще замолоду й залишила йому п'ятирічну дочку Одарочку. Така тиха і спокійна дитина була, що іншої такої і не знайдеш. Росла дівчинка на радість батьку, і стала такою красунею, що хлопці вились навколо неї, ніби бджоли біля квітки.
Бачить Данила, що дочка от-от заміж вийде та залишить його самого вік доживати, та й надумав одружитися.
Привів у хату бездітну молоду вдову, чорняву красуню Христю. Він вважав, що знайшов для своєї донечки матір.
Та не сталося, як хотілося. З перших днів незлюбила мачуха Одарку. Будь-яку причину шукала, щоб словом колючим вжалити Одарочку, оббрехати, щоб показати чоловікові, яка дочка в нього лінива та неохайна, що даремно він пишався і вихваляв свою дочку.
Поїхав якось Данила в сусіднє село на кілька днів. І тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербиці: лаяла її, докоряла, ледащем називала. Та так розійшлась, що вдарила з усієї сили Одарку, і впала дівчина до ніг мачухи. А та й зовсім ошаленіла: ногами почала її бити, проклинати на всі заставки. З відчаю почала Одарка благати крізь сльози: «Ой, матусенько моя рідненька! Якби ти лишень встала та подивилась, як над твоєю донечкою знущається мачуха, ти б захистила від злості чорної та приголубила б мене».
Почувши такі слова, мачуха стала, як тигриця, трясеться від люті. «А-а! Ти мати згадала! Забирайся геть із хати, йди до неї, щоб і слід твій загув!» І в одній сорочці виштовхала дівчину за двері. А там уже опустила на землю чорні крила холодна березнева ніч, мокру землю скувало морозом.
Почапала дівчина крізь ніч. Дійшла до кладовища, знайшла могилу своє матері та припала в сльозах до холодної землі. І чує раптом: ніжний голос заспокоює її. Підвела очі Одарка і побачила силует у білому, який ласкаво схилився над нею. А тут зла мачуха підбігла, тому що, повернувшись додому, Данила вигнав її шукати Одарочку і сам слідом за нею побіг.
Підбігла зла мачуха до дівчини, хотіла підняти її з землі, та й сама впала, ї не стало на могилі ні Одарки, ні матері, ні мачухи, тільки тихий вітер зашелестів.
Прибіг Данила на могилу першої дружини, нікого не побачив. Сів на могилу смутний і просидів до самого ранку. А вранці, коли на небосхилі з'явилося сонечко, побачив Данила на могилі жовту квітку, якої ніколи раніше не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи то зітхання глибоке: «Це я, твоя Одарочка, квіткою проросла на мамусиній могилі. А згубила мене зла мачуха, тому й вона залишиться тут навіки».
Тому кожного дня ходив на могилу Данила, доглядав квітку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу — гріє, притиснеш долоню згори — холодить.
Мабуть, злились у цій квітці любов і ніжність рідної матері зі злістю та ненавистю мачухи. Тому й назвали рослину мати-й-мачуха. А те, що виросла вона і з доброго серця, то й силу має життєдайну, від усіх хвороб людей лікує.
