Тема: Культура. Духовне і повсякденне життя.
1. Суперечливі процеси розвитку культури.
2. Українізація освіти. Політика більшовиків у освітній галузі.
3. Вища школа. Стан науки. Утворення Української Академії наук.
4. Релігія і церква.
5. Повсякденне життя містян.
6. Повсякдення мешканців села.
7. Літературний процес в Україні.
8. Театр. Музика.
9. Образотворче мистецтво. Скульптура.
Даний урок буде проходити в синхронному режимі з використанням сервісу Google Meet. Під час відеозустрічі можна буде задавати запитання в чаті. Після завершення уроку посилання на запис відеоконференції буде розміщено нижче.
meet.google.com/tss-bhma-yna
1. Суперечливі процеси розвитку культури.
Події 1914-1921 рр. неоднозначно вплинули на розвиток культури. Велика війна поклала край існуванню Російської й Австро-Угорської імперій. Українці отримали історичний шанс утворити суверенну державу. Боротьба за незалежність сприяла духовному піднесенню в суспільстві й створила небачені до цього можливості для відродження національної культури. Науковці, митці, освітяни не могли залишатись осторонь цих подій. Почали активно діяти національні культурно-освітні організації — «Просвіти», члени яких створювали бібліотеки, хорові колективи, лекторії, налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, журнали. В їхній роботі брали участь відомі українські прозаїки, поети, композитори, співаки, актори. З часом, під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій, робота «Просвіт» стала виразніше політичною. Вони залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців. Натомість спроба більшовиків перетворити «Просвіти» на осередки комуністичного виховання виявилася невдалою, відтак у 1921 р. їхню діяльність припинили.
Умови воєнного часу, жорстоке соціальне протистояння, національно-визвольна боротьба політизували свідомість усіх соціальних груп, розколювали суспільство на ворожі табори, що спотворювало світосприймання людей і формувало складну й суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Це порушувало природний хід культурних процесів, нехтуючи органічно властивими їм загальнолюдськими гуманістичними тенденціями. У суспільстві панували нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя.
Оголошення Ради Товариства «Просвіта»
1. Проаналізуйте інформацію, подану в оголошеннях. Чи можна вважати, що «Просвіти» працювали над розвитком української національної ідеї?
Значні зміни відбулись у середовищі інтелігенції, тієї соціальної групи, яка була безпосередньо пов’язана з розвитком культури. Вона втратила традиційні джерела існування, а інтелектуальна праця — свою престижність. Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою побутових негараздів, а надмірна політизація штовхала її представників у епіцентр політичної боротьби, що супроводжувалась особливо великими жертвами. Тому втрати серед освічених людей у 1917-1921 рр. були значними. Водночас тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Натомість інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. У таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі проявів та форм.
1. Як називалися національні культурно-освітні товариства? Чим вони займалися?
2. Яку політику в сфері культури вели режими, що утверджувались при владі?
3. Які зміни відбулись у середовищі інтелігенції?
2. Українізація освіти. Політика більшовиків у освітній галузі.
Період 1914-1920 рр. означений докорінними змінами в освіті, які визначалися руйнацією в Україні старої системи народної освіти, пошуками її нових форм, що відповідали б характеру і завданням політичних режимів.
Українізацію освіти проводили УHP, Українська Держава. Розбудову української школи започаткувала УЦР. Засноване з її ініціативи Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим науковцем і педагогом Іваном Стешенком, у минулому учасником громадівського руху, не лише створювало українські школи, а й домоглося від Тимчасового уряду дозволу на впровадження української мови в інших навчальних закладах. За порівняно короткий період було розроблено план українізації школи, на приватні та державні кошти засновано 53 гімназії, укладено навчальні програми для початкових шкіл. Українські учителі утворили Всеукраїнську учительську спілку. Для організації методичної допомоги, професійних порад учителям видавали часопис -«Вільна Українська школам. Українізація шкільної справи тривала й у період Гетьманату. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утрималося від реорганізації російських шкіл, у них лише впровадили українську мову, історію і географію України як обов’язкові предмети. Кілька мільйонів підручників було надруковано українською мовою. Наприкінці врядування гетьмана П. Скоропадського в Україні діяло 150 українських гімназій. Оскільки українізацію шкіл, особливо початкових, гальмувала насамперед нестача кваліфікованих педагогів, в учительських семінаріях запровадили вивчення української мови. За доби Директорії школи українізували ще інтенсивніше, але у зв’язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити результати не вдалось. У 1919 р. українізацію народної освіти призупинили.
Перший загально-педагогічний часопис
Нову школу прагнули створити й більшовики, але відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання українських урядів. Більшовицька влада звертала основну увагу на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання». Згідно з цим історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни запропонували викладати на засадах ідей соціалізму. Скасували навчання Закону Божого. Уряд УСРР, копіюючи відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, намагався започаткувати «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтувалася на вільному вихованні». Передбачали також скасування п’ятибальної системи в оцінюванні знань учнів. Ці сумнівні нововведення, від яких згодом довелося відмовитися, були зумовлені спробами впровадити «воєнно-комуністичні» засади в усі форми суспільного життя. У липні 1919 р. Раднарком УСРР прийняв «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджували обов’язкове безплатне навчання для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Із 1920 р. усі початкові й середні державні, громадські та приватні школи України реорганізовували в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року більшовики почали впроваджувати у школах навчання українською мовою. Незважаючи на воєнний час, зуміли налагодити систему освіти. Однак загальна ситуація була, як і раніше, невтішною. Близько 1 млн дітей залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи не відвідували заняття. Майже усі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, на який не вистачало коштів. Чимало шкіл не були готові до роботи, і їм довелося закритися. Поряд з цим, більшовицька влада розпочала кампанію подолання неписьменності серед дорослого населення. З цією метою в 1921 р. була утворена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби із неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський.
1. Чому 1914-1921 рр. можна вважати періодом докорінних змін в освіті?
2. Які політичні режими займались українізацією освіти? У чому це проявлялося?
3. Як більшовики реорганізовували систему освіти?
3. Вища школа. Стан науки. Утворення Української Академії наук.
Складні й суперечливі процеси відбувались у вищій школі. План заснування вищих навчальних закладів із українською мовою навчання розробила УЦР. За доби Гетьманату 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрили перший державний український університет у Києві, одночасно розпочав працювати український історико-філологічний факультет у Полтаві як перший крок до створення Полтавського українського університету; 22 жовтня відкрили український університет у Кам’янці-Подільську. В умовах більшовицької влади реорганізували систему вищої освіти, до якої більшість студентів і викладачів вишів поставилися насторожено. Постановами Раднаркому УСРР були ліквідовані права і привілеї, надані дипломами про вищу освіту, скасовані вчені ступені та звання, для всіх запроваджена єдина посада — викладач, для молодших викладачів — асистент. За новими правилами, вступ до вищої школи став вільним і не потребував свідоцтва не лише про середню, а й будь-яку освіту взагалі. Особливо це стосувалося робітників і селян, котрі брали активну участь у революційній боротьбі. Для них відмінили вступні іспити, скасували плату за навчання, а студенти отримували стипендію. Оскільки їх звільняли від призову до Червоної армії, пролетарська молодь іноді зловживала своїми правами і записувалася до вищої ніколи тільки для того, щоб уникнути військової служби. Задля підготовки робітничої і селянської молоді до вступу у виші відкривали робітничі факультети (робітфаки). І хоча серед прийнятих до вищих навчальних закладів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які згодом стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, оволоділи іншими професіями, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., залишався надзвичайно слабким. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж про навчання. Недостатньою виявилась і матеріальна база вишів.
Урочистості при відкритті університету в Кам’янці-Подільську. 1918 р.
Знизився рівень викладацького складу, який часто поповнювали малокомпетентні, нерідко випадкові люди, які не мали досвіду роботи у вищій школі.
Складними виявилися умови життя і праці для наукового середовища. Незважаючи на неспокійний час, продовжили наукову діяльність відомий хімік Лев Писаржевський, філолог, історик і сходознавець Агатангел Кримський, історики Дмитро Баталій, Владислав Бузескул, гідромеханік Георгій Проскура, математики Дмитро Граве і Михайло Кравчук. Водночас частина вчених, насамперед тих, які активно прилучилися до політичної боротьби, залишила Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжили наукову роботу в еміграції.
24 листопада 1918 р., за Гетьманату, було урочисто відкрито Українську Академію наук (УАН). Її очолив учений зі світовим ім’ям Володимир Вернадський. Першими дійсними членами (академіками) були обрані В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Баталій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Більшість із них працювала в Науковому товаристві імені Шевченка у Львові та Українському науковому товаристві у Києві. Своєю подвижницькою діяльністю вони підготували створення Академії наук. За більшовицької влади особовий склад УАН частково змінився, позаяк деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції. Академія наук складалася з історично-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного відділів. При УАН діяла Національна бібліотека, працювала Комісія з вивчення природних багатств України під орудою В. Вернадського. У 1919-1920 рр. учені розробили найновіші правила українського правопису. У цей час розпочали академічне видання творів Тараса Шевченка.
1. Які зміни відбулись у вищій школі за більшовицької влади?
2. Назвіть імена відомих науковців, які залишилися працювати в Україні.
3. Коли було відкрито УАН? Хто її очолив?
Наталя Осадча (1891-1982) зростала у сім'ї щирих українців. Батько селянин, який самотужки здобув освіту, був очільником кооперативного руху на Конотопщині. Мати — учителька, яка відбула п’ятирічне заслання у Сибіру, а згодом вивчилася на лікарку. Тож і Наталя завжди виявляла активну громадянську позицію. Під час навчання у Київській жіночій гімназії долучилася до діяльності таємних гуртків, збирала пожертви для Червоного Хреста, потерпілим від єврейських погромів. Згодом вступила на фізико-математичний факультет Київських вищих жіночих курсів, але у зв’язку з одруженням та переїздом до Сімферополя перервала навчання. Працювала у Природничому музеї Таврійського губернського земства, а також була співробітником ботанічної секції Кримського товариства природників. Після вислання з Криму подружжя переїхало до Харкова. Тут Наталя Осадча-Яната і здобула фах ботаніка вищих рослин. У колі її наукових зацікавлень — лікарські рослини, а також ботанічна номенклатура й термінологія. Загалом дослідниця обстежила 158 місцевостей, занотувала народні назви рослин, нанесла їх на карту України. З 1921 р. Наталя й Олександр працювали у ВУАН. У 1930-х рр. чоловік був репресований, тож під час війни Наталя Осадча-Яната з донькою та зятем виїхали у Німеччину, а звідти — до США.
4. Релігія і церква.
У всі часи релігія відігравала суттєву роль у житті українського суспільства як чинник ментальності, самосвідомості українців, формування нації. Відомо, що 1914 р. на українських землях діяли 8606 православних парафій, 131 православний монастир. Релігійні потреби населення задовольняли 3174 парафій і 79 монастирів УГКЦ. Окрім того, частина жителів дотримувалась інших віросповідань: католицизму, протестантизму, іудаїзму тощо. Події Української революції і боротьби за державну незалежність істотно вплинули на релігійну ситуацію, відкривши шлях до демократизації внутріцерковного життя та відносин між церквою і державою. Російська православна церква (РПЦ), у лоні якої перебувала більшість вірян України, відреагувала на падіння імперської влади відновленням Московського патріархату і спробами зберегти свій контроль над усіма єпархіями колишньої імперії.
Натомість серед духовенства і вірян України поширилося прагнення до відновлення автокефальної (незалежної) Української православної церкви. Саме такою вона була до 1686 р., коли втратила автокефалію, стала єпархією РПЦ та однією з форм імперського контролю над Україною. Навесні 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору. Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації, вхід до Києва більшовиків не дозволили делегатам дійти логічного рішення — утвердити незалежну церкву. Боротьба за неї виявилася довгою і тернистою. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, керуючись принципом, що в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Однак політична нестабільність 1919 р. не сприяла реалізації цього рішення.
Установивши того ж року контроль над Україною, більшовики, проповідуючи атеїзм, проводили антирелігійну політику. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Згідно з ним, культові споруди та усе церковне майно ставали державною власністю, а органи влади могли на свій розсуд закривати небажані їм храми, що вони, зрештою, і робили. Сотні священиків та вірян стали жертвами «червоного терору». Релігію влада оголосила «опіумом для народу», віряни ставали неповноправними громадянами. Проте, не змігши покінчити з релігією і церквою водночас, під тиском населення держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Цим рішенням вона прагнула досягти й іншої мети: внести конфронтацію у церковне середовище України й одержати додаткові важелі впливу на церкву.
1. Як події Української революції вплинули на релігійне життя українців?
2. Коли була проголошена автокефалія Української православної церкви?
3. Якою була політика більшовиків відносно релігії і Церкви?
5. Повсякденне життя містян.
Для більшості людей, які пережили ті події, національні інтереси та соціальні вимоги загубились у щоденній боротьбі за виживання. За нестабільного політичного і воєнного становища якість життя містян завжди погіршується, адже вона залежить від здатності влади забезпечити населення продовольством й паливом, налагодити належну діяльність комунального господарства та гуманітарної сфери. Жителі міст потерпали також від численних каральних акцій як більшовиків, так і білогвардійців. З різних причин неспокійним було життя за Гетьманату та Директорії УНР. Визначальним чинником у таких умовах став інстинкт самозбереження. Цю ситуацію показово ілюструє такий факт. Жителі містечка Нападівка (Київська губернія), дізнавшись у 1919 р. про прибуття інспекторів Директорії УНР, прикрасили управу волості портретами Т. Шевченка, В. Леніна та водночас імператора Олександра III. На питання інспекторів: «Люди, що ви робите?» містяни відповіли так: «Якщо Україна переможе, то наш Шевченко, якщо Денікін переможе, то наша Імператорська величність, а якщо большевики, то в нас є Ленін. Розумієте, кругом нас вороги, і ми не знаємо, що робити».
Відбулися зміни у соціальному складі мешканців міст. Більшість підприємців залишили їх через неможливість продовжувати виробництво, невизначеність ситуації. Дестабілізацію спричиняли також націоналізація більшовиками промисловості, транспорту й фінансів та зворотні процеси денаціоналізації, які здійснювали Гетьманат і денікінський режим. Відтак порушувалися звичні умови для ведення бізнесу. Заможні верстви населення сповна відчули «класову ненависть» пролетарської держави, яка, втім, не привела до встановлення соціальної справедливості. За більшовицького режиму життя робітників та міських низів не поліпшилося порівняно з тим, що було за попередньої влади.
У більш складному становищі перебували жителі столиці і великих міст. Чергова зміна політичнім влади відразу спричиняла продовольчі труднощі. Була встановлена карткова система на хліб та інші продовольчі товари, ринкові ціни на продукти постійно зростали. Не менш суттєво, ніж продовольча, на житті містян позначалась і паливна криза. Для опалення житлових будинків жодна влада не мала палива, його виділяли тільки для лікарень, міських установ та підприємств. Міське господарство і соціальна сфера були занедбані й, по суті, залишені напризволяще. У таких умовах містяни виживали хто як міг, сподіваючись, що прийдешній день буде кращим.
1. Що впливало на ослаблення українського національного руху?
2. Як змінився соціальний склад містян?
3. В якому становищі перебували жителі великих міст?
Плакат «По вітру»
Мовою джерела. «Известия Киевской городской думы» про життя в Києві (серпень 1917 р.):
«На кожній вулиці хвости. Оскільки вводяться картки на все нові продукти, городяни мають спершу вистояти черги в районні попечительства, щоб отримати картки на м’ясо, жири, крупу та інше, а потім — чергу за продуктами, яких однаково не можуть отримати в достатній кількості. У багатьох обивателів немає документів. Термін дії карток обмежений, їх часто міняють, жителі міста повинні проводити значний час у чергах. А тим часом насувається осінь.»
1. Про яке явище свідчить інформація, вміщена в періодичному виданні?
2. Чи можна повністю довіряти даному джерелу? Якщо так, то чому, якщо ні, то чому?
Стихійний базар на залізничному вокзалі в Києві. 1918 р.
Мовою джерела. Зі спогадів російської журналістки Н. А. Теффі про враження від України влітку 1918 р.:
«Чим ближче до Києва, тим жвавіше станції. На вокзалах буфети. По платформі ходять люди, що жують, з масляними губами і лиснючими щоками. Вираз облич здивований.»
1. Визначте, хто був при владі в Україні в описаний період.
2. Про що говорять спогади очевидиці подій?
Мовою джерела. Зі спогадів киянки Н. Полонської-Василенко:
«...Я була цілком самітня і винаймала три кімнатки... Холод у помешканні був такий, що в кімнаті замерзла вода. ... влітку захворіла на черевний тиф... Слід сказати, що в клініці я була оточена увагою медичного персоналу, але утримання було жахливе: тифозні діставали гороховий суп і чорний глевкий хліб. Коли я повернулася додому, в мене було зреквізовано все, що я мала. Залишили мені по парі білизни. То було «изъятие излишков», яке виконували «робітничі бригади». ... Пригадую, як один літній робітник, який спромігся непомітно від товаришів. дещо сховати для мене, сказав мені: «Забираємо у вас, товариш професор, а в цей час, можливо, забирають у моєї жінки...»
1. Пригадайте, хто був при владі в Україні в описаний період.
2. Про які умови повсякдення розповідає авторка?
Мовою джерела. Зі спогадів російського політичного діяча В. В. Шульгіна:
«...взимку 1920 р. був в Одесі. Свічки були у той час предметом розкоші. Розмова продовжувалася у сутінках масляного каганця — інструменту, що був в цю зиму у загальному вживанні в Одесі... Треба стояти у черзі за гасом декілька годин, потім бігти кудись за хлібом. Потім прибирання кімнати, миття посуду, прання, лагодження... У цьому будинку воду можна було отримати тільки у дворі. Я тягав відрами воду. Іноді я пиляв дрова.»
1. Яку соціальну верству представляв автор документа?
2. Чи були характерні для представника даної соціальної групи описані види діяльності?
6. Повсякдення мешканців села.
Етнічний склад сільського населення не зазнав суттєвих змін: українців у селах проживало понад 80%. Падіння існуючої владної системи, деморалізація і фактичний розвал армії, невиконання політичними режимами задекларованих зобов’язань спричинили поглиблення кризових явищ на селі. Повсякденне життя у сільській місцевості наповнилося боротьбою за власне майно і життя. Новими його реаліями стали захоплення земель та угідь, потрави полів і пасовиськ, погроми поміщицьких маєтків. До того ж понівечені війною й умовами казарменого життя селяни-солдати привносили в селянське життя велику руйнівну силу, вкладали у вирішення аграрного питання притаманну їм рішучість та нетерпіння, ініціювали аграрні хвилювання і здебільшого очолювали селянські виступи.
Селянству, яке не мислило державно-правовими категоріями, було незрозумілим зволікання державної влади з проведенням аграрної реформи. Тому вістря своєї боротьби за землю воно часто спрямовувало саме проти органів влади, вважаючи їх захисниками панського землеволодіння. Особливого розмаху вона набувала, коли селяни потрапляли під вплив більшовиків з їхніми популістськими гаслами й безперешкодно забирали поміщицькі землі, привласнювали чуже майно, влаштовували безпорядки і погроми. Поширилися злочини на побутовому рівні, навіть щодо близьких родичів, які вчиняли здебільшого через надмірне вживання спиртного, виробництво котрого набуло значних масштабів.
Водночас у сільському побуті з’явилися нові риси. Урізноманітнилися форми та методи дозвілля селян, які поєднували традиціоналізм українського селянства з відзначенням революційних свят і запровадженням нової символіки. Однак, за умов низького освітнього рівня населення, катаклізмів і протиріч, революційні мітинги, віча та свята з їхніми символами зазвичай поглиблювали соціальну напругу. Ядром національно-культурного відродження на селі стала «Просвіта», осередки якої відігравали важливу роль в організації дозвілля й мали у своїй структурі театральні гуртки, хорові колективи, оркестри, бібліотеки. Відкриття закладів культури, зокрема хат-читалень, товариств «Просвіта», ставали знаковими подіями у повсякденні селян. Незважаючи на суттєві зміни у житті сільського населення, його визначальною рисою стала боротьба за майно і життя.
1. Які явища стали притаманними для села?
2. Яке питання для селян залишалося невирішеним? Чому?
3. Чи урізноманітнилися форми і методи дозвілля селян?
Мовою джерела. Телеграма Я. Ціховича від 30 вересня 1917 р.:
«Озвірілі солдати, що втратили будь-які людські риси, у своїх розбоях не зупиняються ні перед чим. Вони розбивають не тільки сховища спирту, які коштують величезні гроші, але й знищують хліб, живність, грабують і спалюють будинки в той час, коли армія голодує, а коні дедалі більше втрачають силу від недоїдання. Місцями пограбовані запаси такого дорогоцінного продукту, як цукор, що його... в Росії не можна дістати за жодні гроші.»
1. Про які події повідомив автор телеграми?
2. Висловіть припущення, яка політична сила мала стосунок до даних подій. Чому?
Мовою джерела. Зі спогадів очевидця:
«В місцях, захоплених більшовиками, негайно накладалися контрибуції, проводяться реквізиції. На села, які не хотять дати хліба, висилаються каральні експедиції і найбільше посилаються частини із китайців і латишів... Загальний настрій населення пригнічений. Всюди обурення й боязнь — здається, що це населення захопленого острова. ... робітничі кадри, але далеко не всі, поки йдуть за більшовиками. ...йдуть зовсім безземельні селяни, але ця частина невелика».
1. Визначте, коли могли відбуватись описані події.
2. На представників яких соціальних груп опиралися більшовики?
Мовою джерела. Газета «Нова рада» від 17 жовтня 1917 р.:
«Звідусіль йдуть до Генерального секретаріату розпачливі телеграми про те, що настала страшна анархія, грабунки, нищення громадського добра і різанина... погромні ексцеси, коли робляться замахи на добро й життя єврейської людності, як було за старих часів, а погроми приватного добра, окремих осіб і груп людності є звичайним явищем, при чому свідомість безкарності за лихі вчинки надає злодіям небувалої сміливості.»
7. Літературний процес в Україні.
Літературне життя у 1917-1921 рр. представляли як відомі прозаїки, поети, драматурги, так і нові автори, чий талант почав розкриватися в умовах революції і визвольних змагань. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних сил. Багато літераторів стали активними учасниками тих подій, які відбувалися в Україні. Серед них — Олександр Олесь, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Григорій Чупринка. Не всі вони згодом змогли залишитися на батьківщині. Частина зазнала гіркої долі емігрантів.
У роки революції і визвольних змагань плеяду творців української літератури поповнило покоління письменників, які започаткували новий етап у її розвитку. Література цього періоду відобразила надзвичайно складну й суперечливу панораму життя і боротьби, небувалого злету людського духу, моральну ницість, небачену трагедію братовбивчої війни. Вільні від усталених канонів та обов’язкових підходів, поети, прозаїки й драматурги по-різному, відповідно до власних уподобань, світосприймання, літературних традицій і політичних симпатій, відтворювали дійсність, історичний процес, свідками, а нерідко й активними учасниками якого вони були. У той складний час розпочали творчу діяльність майбутні класики української прози Андрій Головко, Олесь Донченко, Іван Ле, Петро Панч тощо.
Із-поміж різноманіття творчих підходів у літературі виокремилося кілька угрупувань. Помітною течією в поезії цього періоду став романтизм, який представляли Володимир Сосюра, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний. Збірки поезій В. Чумака «Заспів» та В. Еллана-Блакитного «Удари молота і серця» були співзвучними настроям радикальної української молоді, котра пов’язувала з революцією надії на створення незалежної України. Гурток молодих українських літераторів: Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен (Освальд Бурґардт), об’єднаних навколо журналу «Книгар», утворив літературний напрямок «неокласиків». Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них — Павло Тичина, Яків Савченко, Дмитро Загул. За доби УЦР П. Тичина разом з А. Ніковським і С. Єфремовим редагували популярну національно-демократичну газету «Нова Рада», а поема П. Тичини «Золотий гомін» була присвячена святкуванням з нагоди проголошення І Універсалу УЦР. Відомим представником ще одного популярного літературного напряму тих часів — «панфутуризму» — був Михайло Семенко.
1. Хто з літераторів підтримував національно-визвольні змагання 1917-1920 рр.?
2. Які проблеми висвітлювали у своїх творах письменники і поети?
3. Визначте літературні напрямки даного періоду й назвіть їхніх представників.
8. Театр. Музика.
Театр і музика, зрозуміло, не могли розвиватися осторонь тих процесів, які відбувалися в суспільстві. Відтак і вони у цей період зазнали відчутних змін. За доби Гетьманату був заснований Український театр драми та опери.
Київський державний академічний драматичний театр ім І. Франка
Утворений у 1919 р. Новий театр імені I. Франка очолив талановитий актор і режисер Гнат Юра.
Помітним явищем у театральному житті став новаторський театр «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, імпресіоністські підходи. Однією з перших вистав театру стали «Гайдамаки» за однойменною поемою Т. Шевченка.
Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізацією, перейменуванням і закриттям «аполітичних» та «ідейно ворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі провідні театри.
Музичне мистецтво представляли як професійні, так і самодіяльні колективи. У містах і селах виникли самодіяльні оркестри народних інструментів, мандрівні хорові капели, професійні хори. Розвивалася симфонічна музика, у Харкові, Катеринославі, Одесі працювали симфонічні оркестри. За доби Гетьманату було засновано Державний симфонічний оркестр під проводом Олександра Горілого. З 1919 р. розпочала діяльність Державна українська мандрівна капела («ДУМКА»), якою керував Нестор Городовенко. За короткий час її учасники освоїли великий репертуар, що складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що відбувалися в містах та селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на справжнє національне свято. Активну гастрольну діяльність провадила утворена з ініціативи очільників УHP у 1919 р. Українська республіканська капела (УРК), якою керували Кирило Стеценко та Олександр Кошиць. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Великій Британії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків до України. УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.
У 1920 р. на базі музично-драматичної школи імені М. Лисенка засновано Київський музично-драматичний інститут. Серед його фундаторів були відомі композитори — Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Пилип Козицький, Левко Ревуцький. Поряд із ними у цей час плідно працювали відомі композитори Яків Степовий, Григорій Верьовка, Борис Лятошинський.
1. Яких змін зазнав театр за доби визвольних змагань?
2. Назвіть музичні колективи, що виникли в 1917-1920 рр.
3. Коли виник Київський музично-драматичний інститут? Хто став його фундатором?
9. Образотворче мистецтво. Скульптура.
Національна революція і жорстока збройна боротьба на захист її завоювань неоднозначно вплинули на українське образотворче мистецтво. У вогні війни і наступних національно-визвольних змаганнях загинула частина художніх цінностей: картин, скульптур, монументів, архітектурних ансамблів. Але, разом з тим, побачили світ художні твори, що містили відбиток часу. Образотворче мистецтво того періоду розвивалося в руслі європейських напрямків і жанрів, поєднуючи їх із традиціями української живописної школи.
5 грудня 1917 р., за доби УЦР, урочисто відкрито Українську академію мистецтв. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими її членами. Ректор Академії мистецтв, уродженець Тернопільщини Михайло Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Художні полотна майстрів школи М. Бойчука були оригінальним явищем, що не мало аналогів. Ними були відроджені традиції народного і церковного монументального мистецтва.
Послідовники бойчуківців творили у багатьох країнах світу. Помітним явищем в історії українського і світового мистецтва стала творчість Казимира Малевича, одного із засновників абстракціонізму. З 1917 р. в Україні працював видатний графік Георгій Нарбут. На замовлення УЦР і гетьманського уряду він виконав проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот із нагоди урочистих подій тощо. За більшовицької влади оформлював книжкові видання, журнали, виступав із політичними карикатурами на білогвардійців.
Василь Кричевський створив дизайн державного герба УНР, який у 1918 р. затвердила Центральна Рада. Саме цей проект використовують нині як малий державний герб України. Активно розвивався жанр політичного плаката, позаяк художньо оформлені плакати були доступні й зрозумілі широкому загалу.
Малий державний герб УHP В. Кричевського
М. Бойчук. Політичний плакат «Шевченківське свято»
Г. Нарбут. Ескіз грошового знака УНР
Пам’ятник Т. Шевченку у м. Ромни. Скульптор І. Кавалерідзе
У протистоянні різних політичних сил того часу важливу роль відводили монументальній пропаганді. У жовтні 1918 р., ще в умовах Гетьманату, в місті Ромни на Сумщині було відкрито перший в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку роботи скульптора Івана Кавалерідзе.
Одним із основоположників кубізму в архітектурі був Олександр Архипенко, творчість якого мала значний вплив на сучасників. Політика більшовиків у цьому напрямку зводилася до демонтажу пам’ятників російським імператорам, політичним діячам минулої доби, чимало із яких мали культурну цінність. У Києві було зруйновано пам’ятник княгині Ользі. Така сама ситуація спостерігалася в інших містах. Натомість встановлювали погруддя видатних революціонерів, іноді прижиттєві, які слугували своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Отже, за порівняно невеликий часовий проміжок — 1917-1921 рр. — культурні процеси зайняли в історії українського народу помітне місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи у собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво сприяли подальшому розвиткові української культури.
Домашнє завдання: виконати вправу за посиланням https://learningapps.org/703137