Історичні пам'ятки нашого села.
У серпні 1914 року почалася перша світова війна. Наш край – Галичина входив до складу Австро-Угорської імперії. Бойові дії цього часу не оминули і нашого села. Про це свідчить могила полеглих у цій війні і пам'ятник з написом: «…тірольським стрільцям, котрі загинули під час війни 1914 року».
За розповідями наших односельців, лінія фронту проходила через село. Вночі сталося непорозуміння між австрійськими частинами, котрі прийняли одна одну за ворогів. Бій тривав між ними в урочищі під Грядою. Коли розвиднілося, на місці бою було багато вбитих і поранених. Поранених розташували у великих стодолах в селі. Близько опівдня, зі сторони села Вишнівчик ( там народилася в родині священика Олена Степанів – боєць легіону Січових Стрільців) появилися російські війська. Бій між австрійцями і росіянами тривав до вечора, а лінія фронту відійшла на захід. Для поховання вбитих, власник маєтку, пан Вільшовський, виділив місце біля свого господарства. Вбитих звозили зі всіх сторін села. Кількості похованих ніхто не пам'ятає, хоча могила має розміри 6 на 12 метрів.
Хрест на могилі з написом польською мовою, спорудив у 30-х роках пан Вільшовський. За часів панської Польщі липівчани приходили до могили з церковною процесією на Зелені свята.
Відправляти літургії на могилі було заборонено у часи Радянського Союзу. Могила прийшла у запустіння. На ній виросло два великих ясени та тернові кущі.З проголошенням незалежної Української держави у 1991 році могилу було впорядковано. Липівчани Теодор Лисюк, Степан Кушацький та інші зрізали дерева та обгородили могилу. Відновились походи до могили з церковною процесією на зелені свята. Учні школи, вивчаючи пам'ятки , часто бувають біля могили, облаштовують її, адже ця пам'ятка –продовження історії нашого села.
Могила, як свідок трагічної історії, могла б зацікавити окремих людей, а особливо представників австрійського посольства, адже за інформацією, там поховані тірольські стрільці.
Короткий нарис про історію мого села.
Село Липівці знаходиться на південному сході від Львова приблизно на відстані 60 км та на відстані 10 км від районного центру м. Перемишляни.
Історичних даних про виникнення назви села не знайдено. За переказами людей, назву село одержало від того, що тут в лісах давно було багато липи, з кори якої населення виготовляло коробки, мотуззя, щітки тощо. Інші жителі назву села пов'язують з назвою річки Гнила Липа, яка бере тут свій початок, потім, протікаючи через сусіднє село Унів, у якому є всім відомий монастир, через міста Перемишляни, Рогатин і в Галичі впадає у річку Дністер. У документах ХV ст. село згадується під назвами Липовець, Липівці, Липовиці.
Перша письмова згадка про село датована 1441 роком, хоч археологічні розкопки, які проведені на східній окраїні села, вказують на те, що поселення в даній місцевості було ще набагато раніше. У 1982 році польовими дослідженнями, яке провадив завідуючий кафедрою археології інституту суспільних наук Цигилик В.М., відкрито залишки двох поселень. Перше із них знаходиться в урочищі "Парцеляція", друге — на східній частині села, південніше хутора Гай в урочищі "За грабиною". В процесі дослідження виявлено два наземних житла, вісім господарських ям, гончарний горн, два залізовитоплюваних горни, окремі скупчення каміння.
Знайдені археологічні знахідки відносяться до пам’яток липецької культури. Липецька культура — це археологічна культура поселення Верхнього Подністров’я (І ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.). Назва походить від села Верхня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області, біля якого в кінці ХІХ ст. було знайдено могильник цієї культури.
Також виявлена в незначній кількості гончарна кераміка, кілька металевих предметів: один збережений повністю та один надламаний ніж, а також два наконечники списів, з яких один виявлений у ямі, а другий — біля горнів. Час існування поселення відноситься до 1-шої половини ІІІ ст. н.е..
В період існування найдавнішої держави східних слов'ян — Київської Русі, а згодом Галицько-Волинського князівства, письмових згадок про Липівці не виявлено. В 1349 році західноукраїнські землі захопили польські феодали. Від тоді починається нова сторінка історії села.
Люстрація, проведена у 1496 р., доносить до нас, що власниками села Липівці являються Федір та Василь з Вільховця. Але село не довго залишалося в руках цих власників. Документи свідчать, що власники в ньому змінювались ще в 1523 та 1543 роках. Останній раз воно перейшло до рук шляхтичів Сокільницьких, які володіли Липівцями аж до 1619 року, коли його викупив шляхтич Станіслав Яніцький за 6750 злотих. Під час володіння Яніцьких село було звільнено від сплати державних податків.
У 1648 р. Липівці були знищені татарською ордою, яка відкочувалась від Львова.
У 1675 р. Липівці вдруге спалені татарами, а в 1688 р. село пограбували польські війська.
Багато відомостей про село Липівці дає люстрація, датована 1765 роком. У ній зазначено, що основними заняттями жителів було бортництво, ремісництво, була броварня для виробництва пива, рибний ставок, три млини. Селяни змушені були відробляти панщину.
Після першого поділу Польщі 1772 р. між Росією, Прусією і Австрією Липівці залишились селом з відсталими структурою та відносинами. Поміщиця Урсула Потоцька, власністю якої були Липівці, посилювала тиск на селян, а в цьому їй активно сприяла австрійська влада. Селяни змушені були відробляти панщину власним реманентом і робочою худобою. Важким гнітом для селян були прямі і непрямі державні податки, шарварки, багаторічна військова служба.
В честь скасування панщини в центрі села Липівці в 1848 р. був поставлений пам’ятний хрест і посаджено три липи. На цьому місці ще і сьогодні зберігся цей хрест та ростуть три липи, які в кінці 90-их років ХХ ст. посадили на місці старих трьох лип.
Склад населення не був однорідним. Поряд з українцями, які складали переважну більшість, у селі проживали євреї, німці та велика польська община, яка мала свій костел ( на сьогоднішній день костел знаходиться в занедбаному стані. Як цікавий експонат костелу, це фрагменти Хресної дороги, які в розібраному стані знаходяться на хорах костелу). Основна маса селян була греко-католиками.
Під час радянсько-польської війни у 1920 р. село на короткий час опинилося в руках більшовиків. Це сталося, коли через нього під час наступу на Варшаву проходила Перша кінна армія Будьонного. Після підписання Ризького мирного договору у 1921 р. Липівці остаточно увійшли до складу Польщі.
З приходом Радянської влади у 1939 році історія села стає дуже подібна до історії інших сіл України, хоч про окремі елементи історії варто згадати, але це буде матеріалом наступних досліджень.
Пам'ятки нашого села – це живі знаки нашої історії. Розповіді, фотодокументи та розвідки в архівах району про наше село – наш обовязок перед майбутніми поколіннями. Охорона та догляд за цими пам'ятками свідчить про наше ставлення до минулого, адже народ, котрий не пам'ятає минулого, не може мати майбутнього.
Історія побудови церкви у селі Липівцях.
Якщо запитувати у жителів с. Липівці: "Що, на їхню думку, є цікавого в історії їхнього села? Що історія рідного краю запише про події у їхньому селі? Чим вони приємно гордяться?", то вони розкажуть, про церкву.
Це було за панських часів. У 30-х роках ХІХ століття в Липівцях жила пані Матільда, властителька села, яка була бездітною і тому довгий час вела господарство сама.
Через якийсь час жінка тяжко захворіла і стала зовсім паралізованою. Оскільки Матільда вже не могла дальше сама господарювати, то прийняла до себе родича, який називався Адам Дунєвич. Той узяв на себе усі клопоти по веденню господарства, а Матільда їздила до різних знатних лікарів. Та вони не змогли її вилікувати.
Одного разу Матільда поїхала до Відня. Там був старий лікар, який добре розумівся на різних хворобах. Він довгий час лікував Матільду. Випробувавши всі свої знання, лікар сказав до пацієнтки, що їй вже ніякі ліки не допоможуть, хіба лише один Бог. А також порадив їй, щоб молилася і їздила по відпустах та просила Бога, аби стати здоровою.
Послухавши поради лікаря, Матільда об’їхала велику кількість польських відпустових місць, але так і не оздоровилась. Наостанку поїхала до Підкаменя, що поблизу Бродів. Там був католицький монастир, а в ньому — якраз відпуст. Матільда, молячись, пробула довгий час в тому монастирі, але їй це теж не допомогло у покращенні здоров’я. Аж однієї ночі їй приснилося, щоб поїхала до Почаєва й там помолилася і поклонилася чудотворній іконі Матері Божої, яка допоможе їй у здоров’ї. Коли прокинулась, то зразу ж розповіла цей сон своїй служниці, родом із Липівців, котра весь час була поруч. Потім Матільда про цей сон розказала монахам, які теж порадили поїхати до Почаєва.
Настоятель та монахи Почаївського монастиря, куди прибула Матільда, погодились їй допомогти молитвою до Божої Матері. При цьому порадили щось офірувати для Бога. Матільда сказала, що вона може побудувати церкву у своєму селі. Тоді монахи взялись готувати жінку до того дня, коли вона постане перед чудо-творною іконою Матері Божої. Для цього два дні вчили її, як має молитися, і самі при цьому теж молилися за її здоров’я. А на третій день принесли Матільду перед іконою Божої Матері, взяли її на руки та поклонили її два рази, а на третій раз вона вже сама піднялась, бо стала здоровою. Матільда дуже зраділа і дякувала Матері Божій за таке чудо.
Тоді Матільда післала вістку у Липівці, що вона вже здорова і щоб Адам Дунєвич розпочав підготовку до побудови церкви. Це був 1832 р.. Ще якийсь час вона перебувала у монастирі і повернулась додому зовсім здоровою. Зі своїм поверненням до Липівців Матільда прискорила побудову церкви. І вже у 1835 році церква була побудована. Ще довгий час пані Матільда ходила до тієї церкви, молилась і дякувала Богові та Матері Божій за їхню ласку та повернення здоров’я. А з часом як відчула, що вже може невдовзі померти, то вибудувала собі гробовець неподалік церкви на церковному подвір’ї і заповіла зробити її особу з каменю та поставити у фрамудді (ніші), вимурованім на гробовці, де і по сьогоднішній день ця статуя стоїть (даний гробовець є унікальним, яких є дуже мало на території Львівщини). У 1902 році за о. Теофіля Щуровського верхню частину церкви було перебудовано, зокрема було побудовано купол церкви, якого не було раніше.
Цю історію побудови церкви розповів житель села Липівці Григорій Паціль, записав Михайло Рудий, засвідчив цей запис Павло Горішній 1 вересня 1948 року. Вони троє між собою були добрими друзями. Михайло Рудий записував, бо серед них він мав най-кращий почерк. Григорій Паціль про це дізнався від рідної сестри свого батька, покоївки Матільди, яка на власні очі бачила, як її пані чудом оздоровилася перед іконою Матері Божої у Почаєві. У 1948 році Григорій Паціль мав 80 років, а почув цю історію в 36 років, тобто у 1904 році. Належної уваги заслуговує завершення його цікавої розповіді:
“Я переконався, що документів про історію побудови церкви ніде немає, бо архів церковний знищений ще в австрійську війну. Моїм обов’язком є і сумління моє наказує мені не затаїти тої чудесної події, а записати і оголосити грядущим поколінням та зложити цей документ до церковного архіву.”
Ця історія знайома майже кожному липівчанину, але її редагування учнями одночасно свідчить і про інтерес їх до минулого і те, що рідна земля буде в їхній пам'яті завжди..
Даний матеріал в основному використовується при розгляді питань з програми "Наш край" та проводиться у вигляді конференції або повідомлень, лекції з учнями у 8 - 11 класах.