Щовесни йдуть батько з сином до свого човна, одмикають і веслують до незатоплених горбочків та острівців. Не видно жодного зайця. Проте скоро надибують. Заєць бігає по мокрій латці землі, і вуха в нього так жалісливо стирчать.
Заєць хоче у воду скочити. Весь він напружений, наполоханий, очі великі. Батько бере його обома руками, заєць здригається. Вигляд у нього заляканий і безпорадний.
А ген ще двоє зайців! Нашорошили вуха, схожі на два вухаті пеньочки. І такі вони насторожені та безпорадні, так вони вражені тим несподіваним багатоводдям.
Батько ступає на острівець, зайці товчуться навколо нього.
Батько їх ловить і випускає на згірку за селом.