Як адаптувати дітей до школи
після карантину?
Перехід з онлайн-простору карантину та zoom-віконець до живого
спілкування — одна з «напруг», до яких важливо поставитися уважно.
Є певні закономірності й техніка безпеки перших посткарантинних
тижнів.
• Ми ж усвідомлюємо, що діти (передовсім зараз ‒ у перші тижні)
йдуть у школу саме по спілкування? «Рівень інтелекту» та включеність саме в навчальний процес з’являться пізніше.
• Важливо дати дітям можливість знову відчути одне одного: вивіри-
ти ролі та визначити межі.
• Пропонувати учням під час уроків групову роботу (дискусії,
проєкти), у якій вони би могли взаємодіяти.
• На початку і діти, і дорослі більше втомлюватимуться від живих
контактів (у віртуальному просторі одні перевантаження, у жи-
вому спілкуванні — інші, й до них потрібно заново звикати). Після
школи діти можуть бути перезбудженими, гіперактивними або
навпаки — мовчазними, втомленими. Будь ласка, дайте їм мож-
ливість побути наодинці (знаю, що багато хто просто накривається
ковдрою з головою і так лежить 15 хвилин), дайте їм погратися,
перш ніж вони почнуть виконувати домашні завдання.
• Ідеально, щоб у перший адаптаційний тиждень кількість домашніх
завдань була мінімальною.
• Повернення в школу може викликати оманливе відчуття: уважність
до карантинних правил уже не обов’язкова. Саме тому обгово-
рення, пригадування, синхронізація правил — важлива частина
формування стосунків та відчуття безпеки.
• Діти витрачатимуть більше часу на дорогу, на збори до школи,
тому спізнюватимуться на уроки (важливо враховувати це при
плануванні уроку).
• Дітям не вистачає рухової активності, тому важливо на перервах
(а можливо, і під час уроків) запропонувати їм «руханку» (без
руху не буде належної концентрації уваги).
• Зараз підтримка того, що вдається добре, а також матеріалу, який
вони вивчили та осягнули за час карантину, те, що вони пам’ята-
ють,— важливіші, ніж оцінки та контрольні. Не варто акцентувати
на невдачах. Дітям важливо вибудувати «опору успішності».
• Перший етап адаптації — формування спільного безпечного про-
стору. На цьому етапі велику роль відіграє уважність до почуттів
та емоцій усіх учасників навчального процесу. Ми, дорослі (учи-
телі та батьки), можемо обережно запитувати про почуття дітей,
намагатися з’ясовувати їхні особливості, надавати підтримку.
(Якщо мене запитають: «Навіщо?», відповім: інакше це буде впли-
вати на навчальний процес та динаміку стосунків у класі.) Зараз
важливе (навіть більше, ніж найважливіші дисципліни) формування
спільноти та підтримки.
Адже одні діти самі перенесли ковід, інші хвилювалися через хворобу
батьків (мені розповідали про дітей, які після кожного пчиху запиту-
ють у батьків: «Ти ж не помреш? У тебе ж не ковід?»), а також є діти,
у сім’ях яких за цей час сталося горе.
Наразі рано робити висновки про масштаби та наслідки епідемії, проте
нам важливо бути готовими до роботи з наслідками травматизації.
Можливо, варто почати урок із будь-яких «практик стабілізації»: за-
йміть зручне місце, сядьте в надійну позу, поставте ноги так, щоби ви відчували опору, обіпріться об спинку стільця, роззирніться навко-
ло — це ваш простір.
Також доречні запитання «Як ваш настрій? Як ви сьогодні прокинули-
ся?». І водночас важливо чесно зізнатися щодо себе: «Я — насилу ».
Також можна поділитися досвідом: «Коли я перебувала на карантині, то
непокоїлася / злилася / боялася». І вислухати без оцінки тих, хто буде
готовий говорити про свої почуття. Пам’ятайте: діти почнуть говорити,
якщо почуватимуться безпечно. А такі розмови доцільніше проводити
не за партами, а в колі, навіть сидячи на підлозі.
Можна підтримати і сказати, що багатьом дітям було непросто. І що
поруч із нами ті, кому, можливо, саме зараз потрібна наша підтримка.
Як страшно і боляче втрачати тих, хто дорогий нам. І що багато сімей
перенесли втрату. … Що ви вірите в те, що любов близьких залишається
з нами назавжди. І на спогад про них нам важливо жити й робити все,
щоб бути в безпеці. І, можливо, допомогти тим, кому зараз складно.
(Про контакт із дітьми, які потребують особливо уважної розмови,
можна поговорити зі шкільним психологом.)
Запропонуйте поміркувати: що б ми могли зробити, знаючи, що ко-
мусь сумно та складно? А що ви робите, коли погано вам? Чи можете
попросити про допомогу? Як вам здається: просити про допомогу — це
сила чи слабкість?
Зараз діти по-особливому самотні, тому така розмова може стати
дуже важливою.
