Колись забудемо про все –
Про першу зустріч, перші квіти,
Про ті написані, есе,
Яким навчилися радіти.
Про теплий сміх, про дотик рук,
Про тихі сльози, слід печалі.
Про те, яким був серця стук,
Коли ми збилися з причалів.
Про те, як ми не мали меж
І як в ту ніч палало небо,
Коли ти мовила – Авжеж!
І я вогнем поплив до тебе.
Про те, як й досі нас несе,
І як нам заздрять з того люди…
Колись забудемо про все…
Та тільки нас тоді не буде…
© Василь Ковтун.
Світлина з Інтернету
