Колись так не було...
Колись люди не ходили до психологів.
І жили.
Колись люди не розлучалися.
Терпіли. Мовчали.
Та й взагалі за кого батьки віддали заміж, з тим жила.
Б'є - значить любить. Нічого, що п'є.
Та всі зраджують.
Добре, що є сама.
Колись жінка народжувала по багато дітей.
І справлялася сама.
І в хаті, і коло хати.
І не мала депресії.
І вільного часу.
Взагалі часу не мала.
Колись жили три покоління в одній хаті.
В двох кімнатах.
І нічого.
Колись не мали машин. Якось добиралися, куди треба.
Колись не хворіли так. Здорові були, як бики.
І не бігали по аптеках.
Колись...
________
Колись ходили на панщину і не знали, що таке заробітна плата.
І своє приватне.
Колись жили 40-50 років і помирали від того, що більше не було сили жити.
Колись діти через одне помирало при народженні.
І ще кілька - до 12 років.
Колись в сім'ї майже не спілкувалися, бо працювали на господарці 24/7.
І не знали, хто ця людина, з якою стільки спільних дітей.
Колись в армію йшли на 25 років, якщо що.
Колись тещі-свекрухи так тесали кілки невісткам на голові, що й не хотілося нічого казати. "Кайдашева сім'я" як зразок сім'ї, наприклад. Тому жили в одній хаті, не говорили одне до одного роками і билися через грушу.
Колись ходили босі, бо були одні чоботи на всіх.
І прали лахи в річці. Зимою теж. Їли всі одною ложкою. Чи руками.
Про депресії не знали, бо мертвого з гробу підносили голоси худоби зранку і голодних дітей. Босих і митих раз на тиждень. А тих, хто збожеволів, називали причинними і не звертали уваги.
Колись ні читати, ні писати не вміли.
Хіба дяк в селі навчив по псалтирю.
Хворі зуби виривали.
Та й усе лікували травами або летально.
________
Колись так не було, було краще. Лише за останні сто років було три голодомори, дві світові війни, кілька мільйонів убитих в концтаборах, терори, комунізми, розкуркулення.
Дійсно, не до депресій. Там би вижити і не попасти на зрадника, який всю твою сім'ю на сибіри відправить.
І зиму перебути в криївці.
_______
З таким історичним фундаменом українців мало би вже не існувати, казав історик пан Грицак. Але ми живі, існуємо, боремося.
Колись так не було.
І слава Богу, що так, як колись, більше ніколи не буде.
Автор: Антонія Зоряна Шелепило
