Колись Господь, у думах о прекраснім,
замислився створити мати:
довічний образ, щоб усім був ясним,
якого завжди легко упізнати.
Надав їй очі, пару. Та й помислив:
“Цього замало”, і ще декілька замислив.
Одні — щоб бачити крізь двері,
а ще – долати всі бар’єри.
Ті, на потилиці, – за дітьми доглядати.
А ці — на відстані охороняти.
Придумав пару рук, та й сам до себе:
“Не вистачить, їй більше треба.”
Зробив ще декілька, невидимих, як крила:
щоб, у потребі, обняла та захистила.
Щоб і себе і всім допомагати.
Адже не просто образ; адже — МАТИ.
Подарував їй поцілунок незвичайний,
що краще медиків лікує
синці і біль розчарування;
що долетить незримо всує.
Зробив їй ніжність витривалу:
щоб всі незгоди подолала;
щоб не було такого в світі,
чого було б їй не стерпіти.
Надав їй серце, що прощати вміє;
яке болить, а втім все розуміє.
Що може думати і в той час співчувати.
Таке носитиме на суші тільки мати.
І подививсь Господь на образ свій:
такий довершений, святий...
Замислився на час і на останок
додав сльозу, що по щоці стікає.
Таку, щоб висловити біль нестерпну.
Що сина й доню щастям обіймає.
Щоб смуток витримати невичерпний.
Таку, що тільки МАТИ знає...
