КОЛОСКИ
Про колоски я Господа молила,
Бо замість хліба землю їли ми.
Голодна смерть усіх підряд косила,
Вмивалися не потом, а й слізьми.
Ще замість хліба в нас була полова,
І Отруби, й бур’ян, і кропивА,
Лиш снилася нам нива колоскова…
Та й сльози, мов зернята, пролива.
Голодна смерть дивилася у очі -
Я не хотіла нею помирать,
І снилися лиш сни, як поторочі,
Та мріяла зернятка хоч збирать.
Тоді щодня від голоду вмирали,
Не обирала смерть кого забрать…
Знущалися, з домівок рідних гнали.
Й не знали за хвилину що чекать.
Я колоски знайшла далеко в полі,
Як гнали нас усіх через поля.
Їх цілувала й дякувала долі…
Із стогоном здригнулася земля.
Ті колоски… було їх дуже мало,
Й зерняток в них – дитя могло злічить,
Та кожне з них надію додавало.
Що не помру…що буду далі жить.
Ті колоски я до грудей тулила,
Боялась хоч зернятко загубить,
Їх біля серця в хусточці носила,
І сльози я продовжувала лить.
Я колоски тримала, як святиню –
Дорожчими від золота були.
Їх заховала у стареньку скриню,
Щоб нас від смерті врятувать змогли.
Ті колоски даровані Всевишнім,
Голодну смерть мені він не послав.
Посіяла, коли розквітли вишні,
Щоб голоду ніхто більш не зазнав.
