Хвилинка власної поезіїї

Завжди життя кидає нас на дно
І дивиться зухвало зверху у воду.
Чи втонемо, чи щоб там не було,
Хіба ж ми вплинемо на цю пригоду?

Легені повні від масштабності проблем,
І кожен подих робить тільки гірше.
І скільки б не писали ми поем,
Щоб врятувати з дня немає таких віршів.

До болю важко намагатися плисти,
Щоразу як вперед ривок останій
Відкриті бачиш інших ти роти
Й під тиском слів втрачаєш сподівання.

Надію і повагу теж згодом втрачаєш,
І тонко вже не сам, а з своїм "Я".
"Чи варто інших слухати?" -себе ж питаєш,-
"Чи варті їх слова твого життя?"

І філософію стару вже сотню раз писали,
І всі давним-давно казали що і як,
Але для себе я по-іншому ось це пізнала,
Що жодна думка інших не творить мого "Я".