Перро чи Базіле ? — Існує сперечання.
Хто перший «Попелюшку» написав?
Я на дилему цю — утримаю мовчання,
нехай вирішують, десь там на небесах...
Траплялися дива в козацькім нашім роді.
Від бабці до онук казки жили тоді.
Добро і зло завжди блукає у народі
і розсуд буде їм у Бога на суді...
Що гріє душу більше, чим села України?
Коли зелений сад і білі хаточки,
коли в блакитнім небі хмарки, як пір’їни
і у полях щебечуть пташечки.
А ріки! Ніби в тілі жили.
Водицею живою хвилі б‘ють.
Якщо ніколи ви місця ці не любили,
чи знаєте прекрасного всю суть?
**********************************
В однім такім селі, уже давненько,
жив чоловік із донечкою вдвох.
Дружина упокоїлась раненько,
(біда, на жаль, буває в багатьох).
Та в чоловіка дума небайдужа,
що без матусі дівчинка росте.
І він без жінки вечорами тужить,
й життя без сенсу сіре та пусте.
Так вирішив він знову одружитись.
Красиву жінку взяв і також удову.
Вже буде з ким про долю пожуритись,
але з дочкою взяв, а не саму.
Та, не з лиця водицю, кажуть, пити!
Відразу все змінилося тоді.
Комусь судилось у розвагах жити,
комусь у неповазі та біді.
Вся тяжка праця по господі
лягла на плечі нашій сироті.
Робила і у дома, й на городі,
у будні та у вихідні.
Щодня вона пасла ягня у лузі,
при цьому прала в річці полотно,
вибілювала сонцем при окрузі
й співала гарну пісню заодно.
Та з кожним днем роботи було більше.
(Не добра жінка мачуха була).
Життя ставало надто вже невтішне:
замість похвал — сама лише хула!
Погнала пасти знов своє ягнятко,
і гірко стала плакать сирота.
— Чому ти плачеш? — чує від звірятка,
— Чому сумуєш? — знову запита.
— А як не плакать бідній сиротинці?
Як сліз не лити, коли зле життя?
Жили щасливо з татом у хатинці,
тепер не маю там я укриття...
— Не плач дівчино мила і красива.
Ляж відпочинь, я прошу і молю.
Он під вербою, біля річки зліва.
А я роботу всю твою зроблю.
Так і зробили, а уже під вечір
ягнятко будить дівчинку свою.
Все зроблено і складені всі речі.
— Я виконав роботу всю твою.
Дівча не вірить! Тішиться, сміється!
Подяку щиру каже баранцю.
І знову пісня в лузі світла ллється,
і в думах щиро молиться творцю.
Та радість ця не всім так до вподоби.
Цей сміх злу мачуху смутив.
— І що так звеселило цю неробу?
Потрібно, що б за цим хтось прослідив.
Послала стежить — свою доньку рідну.
Та все матусі та й розповіла.
І про ягня, і про дівчину бідну,
і,навіть, про ту пісню що співа.
Тут помсту мачуха придумала відразу.
Веліла що б зарізали ягня.
Почула сирота цю злобну фразу,
палало серце, ніби від вогню.
Прибігла до баранчика, знов плаче.
Розповіла що чула про біду.
А той говорить, що на далі бачить:
— Все буде добре, навіть як помру.
— Коли заріжуть, ти візьми мій шлунок,
Неси на річку, гарно там помий.
В нім ти знайдеш камінчик, мій дарунок.
Кинь його в ямку й рясно так полий.
На ранок виросте верба широка.
Лише навколо гарно подивись.
Вона зелена буде, ще й висока.
А ти їй скажеш: «Вербо, відчинись!»
Все так і сталось. Виплакала очі.
Зробила, як баранчик говорив.
А після тяжкої, сумної ночі
на дворі довго теплий дощик лив.
********************************
Минули дні, прийшла свята неділя.
До церкви йде родина вся.
Лиш сироту лишають рвати зілля,
варить обід, прибрати обійстя.
Але була вона дівчина вправна.
Швиденько поскладала увесь крам.
Бо дуже їй хотілося, ще здавна,
піти в святу неділю в Божий храм.
Та як підеш? Нема що одягнути.
Усе старе, та й надто вже мале...
І що ж його робити, як тут бути?
Від відчаю смутилася...але...
— Піду но подивлюся на вербичку,
чи й справді може там собі зросла?
Утерла слізки на своєму личку
й хуткіш до беріжка того пішла!
Що бачать очі? Дерево там є!
Ягня сказало правду їй колись.
І дивовижна мить ця настає:
дівча сказало: «Вербо, відчинись!»
А там… О, Боже, то є дійсно диво!
Чого лишень бажатиме душа.
Плаття розшиті золотом красиво,
взуття, прикраси, шовки та парча.
Там мовчазна казкова чарівниця,
що вміло робить зачіски чудні.
Таке та й у ві сні нам не насниться,
невже таки настануть кращі дні?
**********************************
У церкві Божа служба ще тривала.
Молилися багаті та прості.
Та раптом дивом панночка постала,
що рівних не було їй красоті.
На мить завмерли люди всі.
Бо відірвати погляд не зуміли.
А особливо хлопці-паничі:
«Де ця краса взялась?» — не розуміли.
Одному з них так впала до душі,
що закохавсь миттєво й відчайдушно.
Та помолившись, дівчина спішить,
бо повернутись їй скоріш потрібно, слушно.
*******************************
Коли родина з церкви повернулась —
вже на столі чекав смачний обід.
Лиш про красу панянки тільки й чулось,
та, бачте, утекла і згинув слід...
Ще довго обмовляли її сукню,
поставу, модний стиль і все таке.
А дівчинка все слухала на кухні
й горня до печі ставила тяжке...
********************************
Так пролетіла ще одна неділя.
Знову до церкви всі пішли зрання.
Дівчина все скопала й посадила
й побігла одягати убрання.
******************************
Зайшла, перехрестившись тричі,
знову шепочеться весь люд.
Смутилася від погляду панича,
він вже давно чекав на неї тут.
Панич у церкву приїздив раненько
й коли лунали дзвоном куполи,
під туфельку красуні він швиденько
підклав шматочок чорної смоли.
Вже по закінченні на вихід всі майнули.
Та що це з туфлею? Чи може приросла?
Швиденько ніженьки свої роззула,
й хуткіше з церкви утекла.
А паничу цього лишень і треба.
Він лезом зрізав міцну ту смолу,
Щасливо вигукнув, звертаючись до неба:
«Тепер кохану, неодмінно, я знайду!»
**********************************
Пішли чутки на всю, либонь, округу:
панич, від нині, не бажає самоти.
Не спить добу, а може вже та й другу —
дівча-красуню мріє все знайти.
І, кажуть люди, ту собі він візьме,
що зможе туфельку без перешкод вдягнуть.
В якої серце чисте, вірне й вільне,
щоб разом йти в подружню путь.
А мачуха усі розмови чула.
Готує дитятко своє.
Все примальовує, вже сукню одягнула,
найкращу з тих, що в неї є.
Щоб сирота, бодай, не заважала
та не затьмила штучної краси —
у дрантя бідолаху відьма вбрала
то піч заставила мастить.
Вже все село панич дарма об‘їхав,
на схилі довгого денька —
до двору нашого таки під’їхав,
спитав в старих: «Чи є у вас донька?»
— То ж, звісно, є! А як не бути? —
Відразу баба йому в слід.
— Будьте ласкаві, заглянути
та й скуштувати наш обід.
Зайшов у хату — сидить дівка.
Зовсім не та, що видно й так.
Напевно, марна ця мандрівка,
але приміряв й їй однак.
Розмір не той. І це не дивно.
Це бісить бабу гріховну!
Волає на доньку надривно.
— Сама їй туфельку вдягну!
Взяла дочку, пішла в комору.
— Покажем хитрість паничу!
Сокиру підняла угору,
й рубнула пальці згарячу!
Не встигла донька навіть писнуть —
нога вже в туфельці була.
Збрехала, що прийшлося втиснуть,
— Тримай, це суджена твоя!
Панич то, звісно, був у шоці.
І не віддати, і не взять…
— Ну що ж, візьму я вашу доцю,
поїдем бричкою гулять.
О, що за горе? Та — кульгає!
І кров із туфельки біжить.
— За кого баба себе має?
Набридло їй в цім світі жить?
— З судом до вас я завітаю!
Ганьба — вам честі не дає!
Останній раз у вас питаю:
іще дівчата у вас є?
І дід не витримав скандалу.
— У мене, — каже, — донька є!
Привів замурзану помалу,
показує дитя своє.
— Піди но, донечко, умийся,
панич приїхали до нас.
Він поговорить, ти не бійся.
Причепурися, є ще час...
Дівча у луг біжить щосили
і каже: «Вербо, відчинись!»
Причепурили та умили —
ще красивіша, ніж колись!
Вербі сирітка уклонилась,
притиснулась в останній раз.
Тихенько Богу помолилась
й пішла до дому, на показ.
Панич зрадів, впав на коліно!
Просив, щоб вийшла за нього.
Лице у мачухи збіліло,
не вийшло з кривди нічого.
Весілля гарне було, пишне.
Й гарненькі діточки росли.
«Гніздечко» родове — затишне.
В коханні цілий вік жили.
*******************************
Ще й досі десь росте у лузі
верба чарівна, не проста.
І як життя твоє у чорній смузі —
нехай тобі не зрадить доброта.
Можливо й ти знайдеш вербичку,
Не гордуй, тричі уклонись.
Й тихенько, (май собі за звичку),
Скажи їй : «Вербо, відчинись!»
Барчук Р
лютий 2020
(редагування 26.02.23)
