КАЗКА "ЯК ЯЛИНКА ДРУЗІВ ЗНАЙШЛА"
Росла в лісі маленька Ялинка. Не така, як усі. Замість м'якого листячка в неї були колючі голочки - тонкі, зелені, гострі.
Береза шелестіла своїм ніжним листям і казала:
- Не торкайся до мене, Ялинко. Ти колюча. Поколеш моє листячко.
Клен розправляв широкі долоньки-листочки й обережно відсувався:
- І до мене не торкайся. Я такий м'який, а ти - вся в голках.
Дуб поважно гойдав своєю кроною:
- Моє листя міцне, але й я тримаюся від тебе подалі. Нащо мені твої колючки?
Ялинка стояла сама. Їй було сумно. Вона не хотіла нікого колоти. Просто такою її створила природа.
Прийшла осінь. Дерева скинули своє листя - золоте, червоне, коричневе. Воно лежало на землі килимом, шурхотіло під ногами.
А потім прийшла зима. Справжня, з морозом і глибоким снігом.
Берези стояли голі, продуваються вітром. Клени простягали порожні гілки до неба. Дуб спав міцним сном.
Тільки Ялинка стояла зелена, вся в голочках. Сніг лягав їй на віти м'якою шапкою, і здавалося, що вона вкрилася теплою ковдрою.
Одного морозного ранку прилетіла до лісу Синичка. Вона шукала, де б сховатися від лютого вітру. Під березою - пусто, крізь гілки вітер свистить. Під кленом - так само.
Побачила Синичка Ялинку й злякалася спочатку:
- Ой, яка колюча! Поколе мене!
Але холод був такий сильний, що пташка наважилася. Обережно присіла на гілочку... і здивувалася.
- Ти зовсім не колюча! - прощебетала вона. - Ти м'яка й тепла! Тут вітер не дує, тут затишно!
Ялинка усміхнулася:
- Залітай у мої віти, маленька. Тут ти не замерзнеш.
Синичка забралася глибше між густі зелені гілки й заснула спокійним сном.
Наступного дня прибігла Білочка. Вона тремтіла від холоду й несла в лапках шишку.
- Ялиночко, - тихо попросила вона, - я боялася до тебе підходити. Всі кажуть, що ти колюча. Але мені холодно, і мені треба з'їсти зернятка з шишки. Можна я посиджу під твоїми гілками?
- Звичайно, - відповіла Ялинка. - Заходь. Тут тепло.
Білочка обережно пролізла під нижні віти й охнула від подиву:
- Та ти зовсім не колюча! Ти як пухнаста ковдра! І тут навіть сухо - сніг не падає крізь твої гілки!
Вона розлущила шишку, наїлася смачних зернят і зігрілася.
- Дякую тобі, Ялинко, - сказала Білочка. - Ти добра.
Одного вечора під Ялинку прибіг Зайчик. Він весь тремтів - не від холоду, а від страху.
- Ялиночко, - прошепотів він, - за мною Лисиця гналася! Всі дерева голі, мене всюди видно на білому снігу. Тільки під тобою темно й густо. Можна я сховаюся?
- Застрибуй швидко, - сказала Ялинка.
Зайчик шмигнув під її нижні віти. Там було темно, тепло й безпечно. Лисиця пробігла повз і нічого не помітила.
Коли небезпека минула, Зайчик вийшов і подякував:
- Ялинко, я думав, що ти страшна. А ти врятувала мені життя.
Минала зима. Під Ялинкою знаходили притулок птахи й звірі. Синички ночували на її гілках. Білочки ховалися від морозу. Зайчата сиділи під нею, коли йшла снігова заметіль. Навіть дятел знайшов у її корі комашок і був ситий.
А на гілках Ялинки висіли маленькі коричневі шишки. Білочки та пташки дзьобали з них смачні зернятка. Ялинка більше не була самотньою. Вона зрозуміла: її голочки - не для того, щоб колоти. Вони для того, щоб зберігати тепло й давати притулок.
Прийшла весна. Береза знову вкрилася ніжним листям. Клен розпустив свої долоньки. Дуб прокинувся від зимового сну. Вони подивилися на Ялинку й здивувалися:
- Чому ти все ще зелена? Чому не скинула свої голочки?
Ялинка тихо відповіла:
- Тому що взимку, коли ви спите, хтось має берегти ліс. Хтось має давати тепло й притулок малим звіряткам. Мої голочки - не щоб колоти. Вони - щоб захищати. Дерева замовкли. Вони зрозуміли. І з того дня ніхто більше не обходив Ялинку стороною. Всі знали: вона не колюча. Вона - добра, сильна й відважна.
А взимку, коли падає сніг і дме холодний вітер, звірята та пташки знають: під Ялинкою завжди знайдеш тепло, притулок і їжу.
Тому Ялинка й залишається зеленою цілий рік. Бо хтось же має берегти ліс, коли всі інші сплять.
Полісько Наталія
Створення ялинки своїми руками
Відпочиваємо з ялинкою
