Казка про Зайця, який хотів бути Вовком
У затишному лісі, де сонячні промінчики гралися в хованки поміж папороттю, жив собі маленький зайчик на ім’я Тимко. Був він сіренький, пухнастий, з довгими чутливими вушками та маленьким куцим хвостиком.
Тимко був добрим зайчиком, але дуже нещасним. Йому здавалося, що бути зайцем – це найгірше у світі. — Ну що я за звір? — бідкався він, дивлячись на своє відображення у ранковій росі. — Всього боюся. Від шелесту листочка здригаюся, від тіні пташки під кущ ховаюся. Всі мене ображають, всі мною командують. От якби я був Вовком!
О, Вовк Сіроманець! Його в лісі поважали всі. Він ходив важкою ходою, грізно клацав зубами і ніколи ні з ким не вітався першим. «Оце сила! Оце характер!» — думав Тимко.
І одного ранку Тимко вирішив: досить бути боязким зайчиськом! Відтепер він — грізний вовк у заячій шкурі. Він насупив брови так сильно, що аж в очах потемніло, випнув груди колесом і пішов на галявину. Назустріч йому стрибала тітонька Білка, несучи горішок. — Доброго ранку, Тимку! — весело гукнула вона. Тимко замість привітання фиркнув, тупнув задньою лапою і пробурмотів басом, як умів: — Геть з дороги, руда! Не бачиш, хто йде?
Білка від несподіванки аж горішок впустила. Вона здивовано подивилася на малого і мовчки полізла на дерево.
Далі Тимко зустрів старого Їжака. — Тимку, допоможи-но мені грибочка донести, — попросив Їжак. — Ще чого! Вовки грибів не носять і нікому не допомагають! — відрізав «новий вовк» і гордо пішов далі, намагаючись ступати важко й грізно.
Цілий день Тимко поводився грубо. Він нікому не поступався дорогою, штовхався біля малинника і навіть спробував завити на сонце, але вийшов тільки тоненький писк. Звірі в лісі дивувалися і сторонилися його. Тимко залишився сам, але переконував себе: «Справжні вовки завжди самотні, бо вони сильні!».
Надвечір, коли Тимко, надутий від власної важливості, сидів біля старого пенька, він почув підозрілий шурхіт. Пахло небезпекою. З-за кущів ліщини висунулася руда морда. Це була Лисиця — хитра і дуже голодна. Вона давно стежила за дивним зайцем, який чомусь не ховався. — Ого, який сміливий! Мій обід сам до мене прийшов, — облизнулася Лисиця.
Тимко згадав, що він тепер «вовк», і спробував зробити страшні очі та загарчати, але замість грізного «Р-р-р!» з його горла вирвалося жалібне «Пі-і-і!». Серце у п’ятах закалатало, як шалений барабан. Лисиця тільки розсміялася і стрибнула.
І в цю мить Тимко забув, що він вирішив бути вовком. Його заячі лапи спрацювали як пружини, і Тимко підстрибнув високо вгору. Перевернувшись у повітрі, він з усіх сил дременув у гущавину лісу. Тимко нісся так, як вміють тільки зайці — петляв, робив різкі повороти, пролітав крізь колючі кущі, де Лисиця застрягала своєю пухнастою шубою.
— Мамо! Тату! — закричав Тимко і швидко сховався у вузьку глибоку нору, куди Лисиця не могла просунутися.
Там, у темряві й теплі, тремтячи всім тілом, Тимко притиснувся до маминого теплого боку. — Ох, матусю, — прошепотів він, — я ледве не загинув! Я хотів бути сміливим, як вовк, і мало не потрапив Лисиці в зуби! Мати лагідно погладила сина по довгих вушках: — Дурненький мій синку. Хіба сила — це тільки грубість і клацання зубами? Вовка рятують ікла, а зайця — його прудкі ноги і чуйні вуха. А тато додав: — Ти врятувався саме тому, що ти — Заєць. Твоя спритність — це і є твоя сила. Не намагайся бути хижаком.
Тимко замислився. Він зрозумів: бути собою — набагато краще й безпечніше, ніж вдавати з себе когось іншого і злого.
Наступного ранку Тимко вийшов на галявину, де побачив тітоньку Білку і старого Їжака. Йому стало дуже соромно. Він опустив вушка і тихо сказав: — Вибачте мені, будь ласка. Я більше не буду «вовком». Білка посміхнулася і кинула йому стиглий горішок: — От і добре, Тимку. Бо добрим зайчиком тобі бути набагато більше личить.
Відтоді Тимко більше не соромився того, що він заєць. Він любив свої швидкі лапки і знав, що справжня сила не має нічого спільного з грубістю хижака.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
