Казка про Їжачка Колючку
У казковому смарагдовому лісі, там, де сонце вранці вмивається у росах, а старий бір шепочеться з вітром, жив собі Їжачок на ім’я Колючка. Був він звіром господарським, але мав одну біду: язик його був гострішим за найдовшу голку на спині.
Колючка вважав, що завжди треба бути чесним і не стримувати своїх почуттів, не прикидатися, коли щось не подобається, і прямо висловлювати думки. Він пишався своєю «чесністю» і кожному, кого зустрічав, казав «правду в очі». Такий уже в нього був характер.
Якось вилетів на галявину Соловейко, розсипав трелі, а в Їжачка слух був зовсім не музичний. От він Соловейку і каже: — Чого розкричався? Голос у тебе неприємний, тільки тишу лісову псуєш. Співаєш — ніби голки в голову встромляєш.
Похнюпився Соловейко, згорнув крильця і полетів у гущавину. З того часу в тому куточку лісу його пісня більше не звучала.
Іншого разу зустрів Колючка Метелика — яскравого, як веселка. А в Колючки від піску, в якому він гриб вирив, очі свербіли. — Гляньте на нього! — пирхнув Їжачок. — Крила розфарбував, а користі — як з торішнього снігу. Тільки очі ріжеш своєю строкатістю.
Згорнув Метелик крильця і зник за квітами.
Так у лісі і повелося: де з’являвся Колючка, там замовкали розмови і зникали посмішки. І став Їжачок сам собі господарем у порожньому кутку лісу.
Поки Колючка влітку порався, припаси робив, він цього не помічав. Навіть радів: ніхто йому не заважає, не дратує. Аж ось прийшла осінь, задощило, застудило серце самотністю. Сів Колючка під старим дубом і засумував. Ніхто до нього не приходить, усі його цураються. Ніхто його не любить за його "чесність". Чому так? Замислився Колючка, і згадалися йому слова матінки: «Слово — не голка, а глибше ранить». От і зрозумів тоді Їжак, що правда без любові — то жорстокість, яка всіх відштовхує.
Думав-думав Колючка, зітхнув і пішов шукати Соловейка. Довго блукав, ледь знайшов. Підійшов і каже: — Пробач мені, друже. Я не маю хисту до співу. То, мабуть, позаздрив тобі. А твій спів гарний, адже то голос самого лісу, без нього і сонце не так світить. Прилітай до мого куточка, співай, без тебе серцю тужливо...
Хотів і в Метелика попросити вибачення, та того вже не стало. Коротке у яскравого мешканця лісу було життя. Посумував Колючка, що не встиг сказати йому доброго слова. І з того часу став більш обачним у словах. Адже добре слово не тільки солодке, мов мед, а ще й рану загоює...
Дитяча поезія Ольги Кравченко
