У великому чарівному лісі, де сонячні промінчики щоранку розфарбовували квіти у яскраві кольори, жила родина зайчиків. Малюк Вухань понад усе на світі любив гратися, наздоганяти метеликів та слухати, як шелестить листя.
Одного ранку тато-заєць лагідно покликав сина: — Вуханю, ходімо разом на галявину. Я навчу тебе, як знаходити найсоковитішу капусту та стиглу моркву. Це дуже важливе вміння для лісового зайчика.
Але Вуханю зовсім не хотілося працювати. Маленьку моркву треба було старанно витягати із землі, а капустяні листочки здавалися занадто великими. — Ой, тату, мені так кортить погратися! — весело вигукнув малюк і пострибав стежкою у глиб лісу.
Він побіг до високої сосни, де мешкала його подружка — руда білочка. — Білочко, виходь гратися у квача! — застрибав навколо дерева Вухань. Білочка визирнула з дупла, тримаючи у лапках лісові грибочки. — Я б із радістю, Вуханю, але сьогодні я допомагаю мамі, — лагідно відповіла вона. — Ми розкладаємо гриби на гілочках, щоб підсушити їх. Коли ми працюємо разом, робота робиться дуже швидко!
Зайченя здивувалося, але пострибало далі. Невдовзі він опинився біля нірки свого друга борсучка. — Борсучку, виходь, пограємо у хованки! Борсучок у цей час старанно збирав навколо входу сухий м'який мох. — Не можу, Вуханю, — відповів малюк-борсучок. — Я допомагаю дідусеві готувати нашу домівку до холодів, щоб йому було затишно і тепло.
Тоді Вухань попрямував до прозорого лісового струмка, де зустрів єнотика. Єнотик стояв біля води і ретельно мив солодкі корінці. — Єнотику, ну хоч ти побігай зі мною! — попросив зайчик. — Зачекай до вечора, Вуханю, — посміхнувся єнотик. — Зараз я допомагаю бабусі. Вона хоче спекти смачний пиріг, і я готую для неї чисті корінці.
Вухань присів на зелений горбочок і замислився. Навколо співали пташки, шепотіли дерева, а йому раптом стало ніяково. Усі його друзі зараз були поруч зі своїми рідними, допомагали їм і раділи цьому. А його тато залишився на полі зовсім один. Зайченяті стало соромно за те, що воно просто втекло.
Вухань підвівся і щодуху помчав назад, туди, де залишив батька.
На капустяній грядці тато-заєць якраз згортав великі зелені листи. Вухань підбіг, тупнув лапкою і сказав: — Татусю, пробач мені! Я повернувся, щоб допомагати тобі. Покажи мені, як правильно шукати найсмачнішу моркву.
Тато щасливо посміхнувся і ніжно притулився своїм носиком до носика сина. До самого вечора вони працювали удвох. Тато показував лісові секрети, а Вухань старанно складав урожай. Виявилося, що висмикувати моркву з кумедним звуком «Чпок!» — це неймовірно цікаво, особливо коли тато поруч і хвалить за кожну успішну спробу.
А коли сонце почало ховатися за обрій і на небі з'явилися перші вечірні зорі, на великій галявині зібралися всі лісові дітлахи. Вони весело кружляли, стрибали та гралися у найрізноманітніші ігри.
І наздоганяти одне одного їм було дивовижно легко та радісно. Друзі з посмішкою згадували свій день: білочка раділа, як спритно вона допомогла мамі, борсучок пишався теплою ніркою для дідуся, єнотик згадував смачний бабусин пиріг, а Вухань з гордістю показував свій трохи забруднений у землі ніс і розповідав, як багато моркви вони зібрали з татом.
Маленьке зайченя зрозуміло чудову лісову істину: справжній гарний день ти проживаєш не тоді, коли цілий день бігаєш наодинці, а тоді, коли проводиш його у спільній праці з рідними. Адже після допомоги близьким вечірні розваги стають набагато затишнішими, а на серці панує чиста, спокійна і щира радість.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
