Казка про вперту Комашку
Жила-була собі в густому-прегустому лісі маленька, але дуже норовлива Чорна Комашка. Якось бігла вона лісовою стежкою, зупинилася посеред дороги, тупнула лапкою і каже: — Отут, на самому сонечку, я збудую собі палац! Хай усі бачать, яка я господиня.
Сказано — зроблено. За кілька днів на самісінькій середині стежки виросла диво-хатинка. Дах у неї був із круглої горіхової шкарлупки, збоку — чепурне балкончик із закруткою, а до входу вели круті сходинки. Задоволена Комашка натаскала дров у піч, заварила смачну бобову юшку та ввімкнула телевізор, щоб новини лісові послухати.
Раптом чує: «Бр-р-рум! Бж-ж-ж!»
Під самісіньким порогом зупинився блискучий жук-автомобіліст. Вискочив він із машини, вусами шевелить, очі витріщив: — Це що за диво-опудало посеред шляху? Гей, виходь, хто там є! Ти ж дорогу перегородив!
Визирнула Комашка з балкона, махає на водія грізно палицею: — Іч, який прудкий! Ану давай назад! Моя хата — де хочу, там і ставлю. Стежка тепер приватна!
Жук-водій тільки зітхнув, розвернувся і поїхав задом наперед. Аж тут котиться на літніх ковзанах маленьке Ведмежатко. Веселе, пісеньку мурличе, на сонечку мружиться. Зупинилося перед хаткою, здивувалося: — Ой, а як же мені тепер проїхати?
Комашка як вискочить, як закричить: — Геть звідси, волохатий! Бо як вискочу, як вистрибну — з’їм тебе разом із ковзанами!
Злякалося бідне Медвежатко, затремтіло і втекло в хащі. А на стежці тим часом справжній затор утворився! Зібралися там і вози з сіном, і карети-фаетони, і навіть вісім величезних лісових вантажівок із шишками. Усі сигналять, шумлять, а проїхати не можуть — Комашка-впертюшка нікого не пускає.
Аж тут, звідки не візьмись, поважно суне Бабуся Черепаха. Було їй уже за сто років, тому вона і недобачала трішки, і недочувала. Йде собі Черепаха своєю звичною дорогою, про щось своє старече думає. Вона ту хатинку-шкарлупку навіть не помітила!
Трісь! Бах! Ой-ой-ой!
Пройшла Черепаха наскрізь, і від гарної хатинки залишилася тільки купка трісок. Виповзла Комашка з-під руїн, сльози лапками витирає: — Ой, лишенько! Піч на спину впала, телевізор вибухнув, дах розлетівся! Ледь живою лишилася!
А звірі довкола зібралися, дивляться суворо і кажуть: — Чого ж ти плачеш, Комашко? Хіба ж будують дім там, де всі ходять? Ти шлях перегородила, нікого не поважала, от лихо тебе й наздогнало. Сама винна!
Замислилася Чорна Комашка, соромно їй стало, аж вуса поникли. Зрозуміла вона, що в лісі треба жити дружно і про інших думати. — Пробачте мені, сусідоньки! — мовила вона тихенько. — Обіцяю: більше нікому заважати не буду. Збудую собі нову хатку під кущем малини, а дорогу звільню.
І справді — не обманула! Стала Комашка найввічливішою в усьому лісі. Тепер вона кожного перехожого чаєм із липи пригощає і завжди бажає щасливої дороги. Бо знає тепер: хто іншим шлях заступає, той сам у біду потрапляє!
Дитяча поезія Ольги Кравченко
За мотивами вірша Л.Даскалової
