Казка про співчуття
Жила-була країна, яку всі називали Добросердечною.
Там діти колись вміли головне — відчувати інших. Якщо мама втомилася — обіймали, якщо тато сумував — сідали поруч, якщо друг падав — піднімали й казали: «Я з тобою».
Але з часом щось почало змінюватися.
Спочатку непомітно.
Дорослі все частіше поспішали, менше слухали, більше дозволяли, аби тільки не було сліз і капризів.
— Не плач, ось тобі іграшка.
— Не заважай, ось тобі мультик.
— Хочеш — бери, тільки будь тихо.
І діти вчилися.
Вони вчилися, що головне — це їхні бажання.
Що світ існує, щоб їх розважати.
Що чужий біль — це щось далеке й неважливе.
І от одного дня це стало дуже помітно.
Мама лежала на дивані — у неї боліла голова. Вона тихо попросила:
— Доню, будь ласка, принеси води…
Маленька трирічна дівчинка подивилася і спокійно сказала:
— Іди в лікарню.
І побігла далі гратися.
Ніхто не здивувався.
Бо це вже стало нормою.
Діти перестали співчувати одне одному.
Хтось впав — сміються.
Хтось плаче — відвертаються.
Комусь боляче — «сам винен».
І лише старий Вчитель у цій країні тихо сказав:
— Щось не так у датському королівстві…
Але його майже ніхто не почув.
Бо дорослі в цей час пишалися:
— Подивись, який у мене впевнений!
— Який сміливий!
— Не дає себе в образу!
Вони не помічали, як разом із «впевненістю» зростає байдужість.
Як замість сили з’являється холодність.
Як замість особистості формується… порожнеча.
Діти росли.
І ставали дорослими, які не вміли підтримати, пожаліти, зрозуміти.
Які говорили тим самим голосом:
— Це не моя проблема.
— Розбирайся сам.
— Іди кудись… тільки не до мене.
І країна ставала все гучнішою… але в ній було все менше тепла.
Та одного разу маленький хлопчик побачив, як його бабуся тихо витирає сльози.
Він зупинився. Довго дивився. Наче вперше щось відчув.
Підійшов.
Незграбно обійняв.
І тихо сказав:
— Тобі боляче?
Бабуся усміхнулася крізь сльози.
І в цей момент у повітрі ніби щось змінилося.
Наче маленький вогник загорівся там, де давно було холодно.
Бо співчуття — не зникає назавжди.
Його можна заглушити. Забути. Не навчити.
Але варто комусь одному відчути —
і воно починає повертатися.
І, можливо, саме з цього моменту
та країна знову навчиться бути… живою. 💛
Автор ОленаТк
