Жив-був на світі невеликий, але дуже непосидючий песик на ім'я Семко. Вуха в нього були кумедні — одне стояло торчма, а інше завжди загиналося донизу. Семко вважав себе найрозумнішим собакою в усьому місті, але мав одну маленьку ваду — він був страшенним ласунчиком і жадібником.
Одного сонячного ранку Семко бадьоро крокував повз міський ринок. Навколо пахло свіжою випічкою, смаженою рибою та іншими смаколиками, від яких у песика аж слинка котилася. Раптом біля м'ясної лавки сталося диво: м'ясник випадково впустив величезну, соковиту кістку з чималим шматком рожевого, ніжного м'яса!
Семко не став чекати ни секунди. Хоп! — і кістка вже опинилася в його зубах.
«Оце так удача! Оце так скарб!» — радісно закрутилося в голові у Семка. — «Потрібно бігти якнайшвидше до лісу, сховатися під найнадійнішим кущем і там самому, щоб ніхто-нихто не завадив, з’їсти цю смакоту!»
Він міцно стиснув зуби і щодуху помчав геть від ринку. Серце його калатало від радості, а хвіст описував у повітрі щасливі кола.
Попереду заблищала річка, через яку вів старий дерев’яний місток. Семко вискочив на нього, його кігтики весело зацокали по дошках: цок-цок-цок. Посеред містка песик на мить зупинився і з цікавості зазирнув через край у воду. Річка була чистою та прозорою, наче дзеркало.
И раптом Семко завмер. З глибини води на нього дивився… інший собака! Теж із кісткою в зубах.
Песик примружив очі, розглядаючи незнайомця. І тут Семкові здалося, що кістка у того, підводного собаки, — просто величезна! Набагато більша, м'ясистіша і соковитіша, ніж його власна!
Жадібність миттєво затуманила Семкові голову. Почуття радості зникло, поступившись місцем заздрощам. «Чому це йому дістався найкращий шматок? Не бувати цьому! Зараз я налякаю його, заберу ту велику кістку і матиму цілих дві!» — подумав нерозумний пес.
Він наїжачив шерсть, грізно випнув груди і, забувши про все на світі, широко розкрив пащу, щоб якнайгучніше крикнути: — ГАВ!
Плюх! — лунко віддалося над водою.
Семко навіть не встиг злякатися, як його власна смачна кістка вислизнула з зубів, полетяла вниз і зникла в річкових хвилях. На воді пішли круглі розводи.
Коли вода знову заспокоїлась і стала прозорою, Семко знову зазирнув униз. Підводний пес усе ще був там, але тепер його паща була порожньою, а в очах світився такий самий сум і розчарування.
Тільки в цю мить до Семка дійшло: у річці не було жодного іншого собаки. Це було всього лише його власне відображення! Через свої заздрощі та жадібність він сам же позбавив себе чудового сніданку.
Опустивши вуха і підібгавши хвоста, Семко повільно поплентався додому. Живіт у нього голодно бурчав, але цей урок він запам’ятав на все життя: хто за чужим женеться, той своє загубить. І з того часу Семко більше ніколи нікому не заздрив, а щиро радів тому, що мав.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
За мотивами вірша Даніели Василєвої
