Казка про останній день зими

В одному місті, де дахи були припорошені цукровою пудрою снігу, жила-бувала Зима. Вона приходила тихо, у сріблястому кожусі, розсипала іскристі сніжинки й малювала візерунки на вікнах.

Але настав її останній день.

Зима сиділа на гойдалці в парку й дивилася, як сонце світить трохи довше, ніж учора.

— Чуєш? — прошепотіла вона Сонцю. — Ти сьогодні сміливіше.

Сонце усміхнулося теплим промінчиком.

По калюжах уже несміливо ступала Весна — ще не зовсім впевнена, ще в легкому шарфику з туману.

— Я не забираю твою красу, — сказала вона. — Я просто продовжую історію.

Зима зітхнула. Вона згадала, як діти каталися на санчатах, як ліпили сніговиків, як сміялися, коли сніг потрапляв за комір. Вона згадала тихі вечори, коли за вікном кружляла хуртовина, а в домівках пахло чаєм і теплом.

— Чи будуть вони сумувати за мною? — спитала Зима.

— Будуть, — відповіло Сонце. — Але не від смутку. А від вдячності.

І тоді Зима зробила найважливіше. Вона зняла зі свого плеча останню сніжинку й поклала її на долоню маленькій дівчинці, яка стояла біля вікна.

Сніжинка не розтанула одразу. Вона блиснула й тихо прошепотіла:

— Я повернуся.

Того вечора сніг падав востаннє — легкий, майже прозорий. Наче прощальний лист, написаний білим по білому.

А вночі Зима пішла. Без грому, без прощальних слів. Просто розчинилася в зоряному небі.

Вранці місто прокинулося іншим. Десь дзвеніла крапель, десь текли струмочки. І хоч сніг ще лежав у затінку, у повітрі вже пахло чимось новим.

Весна обережно ступила на землю.

— Дякую, — прошепотіла вона.

І якщо дуже уважно прислухатися в останній день зими, можна почути не прощання.

А обіцянку.