Жив-був у густому лісі дядечко Зайчик. І все б нічого, так тільки останнім часом він ходив похмурий та невдоволений. А все тому, що його дружина, матінка Зайчиха, щодня готувала одну й ту саму страву.
— Ну скільки можна! — бідкався Зайчик. — На сніданок — капуста, на обід — капуста, на вечерю — знову капуста! Уже три тижні поспіль! Мені здається, що в моєму животику скоро виросте цілий капустяний город!
Не витримав Зайчик, тупнув лапкою і каже дружині: — Слухай, Зайчихо, піду я на заробітки за ліс. Пташки на хвостах принесли, що там, біля людських сіл, є величезні городи. А на них росте стільки всього! І солодкі кавуни, і соковиті дині, і стиглі помідори, і хрустка салатна зелень — така смакота, якої ми й не куштували. Давай-но мені торбу! Уже завтра ввечері ми варитимемо зовсім інший, дуже смачний суп.
Взяв Зайчик торбинку і пострибав до села. Біг швидко, ніде не зупинявся, бо шлях був далеким, а йому так хотілося повернутися додому з повними руками ще до того, як настане темрява.
Довго чи ні біг Зайчик, аж ось перед ним з’явився великий плетений паркан, за яким виднівся омріяний город. Навкруги було тихо. Сонечко тільки-но піднімалося, пташки починали свої ранкові пісні, а сільські собаки ще солодко спали. Ніхто й не помітив, як Зайчик спочатку перекинув через паркан порожню торбу, потім притиснув вушка до спини і — гоп! — одним махом перестрибнув високу огорожу.
Озирнувся Зайчик довкола, і в нього аж очі заблищали від подиву: — Ого! Оце так дивина! Скільки ж тут усього!
Побіг він стежками між грядками. Побачив кабачки — швиденько склав у торбу. Потім дивиться — яка гарна кругла редька! Висипав кабачки, поклав редьку. Але й редьку викинув, коли натрапив на соковиту помаранчеву моркву.
Тут Зайчик схопився за голову: — Ну й дурник же я! Прийшов на такий величезний город з однією маленькою торбинкою! Тепер доведеться бігати туди-сюди кілька разів. А сонце вже встає, ліс далеко... Але погляньте, які помідори! Який зелений лук! Які огірочки! Як же все це забрати, щоб порадувати і дружину, і маленьких зайченят?
Думав, думав Зайчик, ворушив вухами і вигадав: — О! Я зроблю собі справжнього возика! Наламаю міцних вербових гілок, сплету кошик, а замість коліс візьму великі, круглі шапки соняшників. Упряжуся сам попереду і за один раз відвезу до лісу цілих три підводи овочів!
Він швидко взявся до роботи: нагриз зубами гілок, змайстрував гарного возика і прилаштував чотири соняшникові колеса. А тоді пішов гуляти по грядках, навіть не спитавши дозволу в господаря. Рвав і складав на воза все підряд: п’ять картоплин, three помідори, петрушку, салат, цибулю.
Коли возик був повний, сонце вже почало добряче припікати. Зайчик спробував зрушити воза з місця, але той був дуже важким, а бідний Заєць після трьох тижнів капустяної дієти зовсім ослаб — одні шкіра та кістки залишилися, ніяких мускулів!
— Ой, лишенько, як же я це дотягну до вечора? — зажурився Зайчик. Але вмить знайшов вихід: — Чекайте! У цих свіжих овочах повно вітамінів! А вітаміни — це сила і міцні м’язи. Ось я зараз добре поїм, стану сильним і вмить довезу возика додому!
І наш ласуня почав їсти. Він хрумтів добірною морквою, гриз редьку та кольрабі. На десерт з'їв чималий шматок кавуна, а потім ще й динею закусив. За ними пішла соковита цвітна капуста, молодий кучерявий прей та інші смаколики. Зайчик так захопився і так об'ївся, що ему аж погано стало, а живіт роздувся, наче м'яч.
— Ох, як же важко в животі... — закректав Зайчик. — Щось мене зовсім до сну клонить. Ну нічого, час до вечора ще є. Приляжу на це м’яке гарбузове листя, трішки подрімаю, а пообіді одразу вирушу в дорогу.
Ліг Зайчик і так міцно заснув, що проспав і полудень, і обід.
А тим часом на город прийшов господар — дідусь Захарій, старий і досвідчений мисливець. Прийшов перевірити свій урожай, аж бачить: посеред гарбузів солодко спить непроханий гість, а поруч стоїть дивний возик, доверху забитий краденими овочами.
Дідусь Захарій почав тихо, навшпиньках підкрадатися через густі грядки. Підійшов близенько — і хап Зайчика за його довгі вуха!
Бідний Зайчик прокинувся від переляку, почав відчайдушно махати лапками і плакати: — Ой, прощавай, моє любе життя! Краще б я далі саму капусту їв! Що ж тепер буде з моїми бідними дітками та дружиною?!
Але дідусь Захарій був добрим чоловіком. Він лише міцно потримав вухатого хитруна, покрутив головою і суворо сказав: — Ех ти, Зайцю, сірий пустуне! Хіба ж добре бути злодієм? Ти ж сам нічого не сіяв, грядок не копав, не поливав, а мою працю зовсім не поважаєш! Ну ж бо, біжи швидше назад до свого лісу і ніколи більше не чіпай чужого! Цього разу я тебе відпускаю, але якщо прийдеш знову — добряче провчу!
Відпустив дідусь Зайчика, і той накивав п’ятами так швидко, як тільки міг, навіть про свій саморобний возик забув.
Біг Зайчик лісом без оглядки, серце в грудях калатало, як барабан, а довгі вуха все ще пашіли від сорому. Прибіг він до своєї хатинки — втомлений, голодний, з порожніми лапами та порожньою торбою.
Сіли вони з матінкою Зайчихою на ганку, обняли маленьких зайченят, і розповів Зайчик про всі свої пригоди та про те, як ледь не поплатився за власну жадібність і лінощі.
— Ох, Зайчику, — зітхнула дружина, гладячи його по голові. — Чужа праця нікому ще щастя не приносила. Зате, поки тебе не було, я ходила на наше лісове поле. Там люди вже зібрали врожай, а на грядках залишилося багато капустяного листя — соковитого, солодкого від ранкової роси. Господарі дозволили мені його забирати, адже воно їм більше не потрібне.
Зайчиха винесла з хати велику миску, повну свіжих, хрустких капустин і зеленого листя, яке вона дбайливо назбирала.
Зайчик подивився на цей скарб, і в нього аж слинка потекла. Навіть та капуста, від якої він ще вранці крутив носом, тепер здалася ему найсмачнішою їжею у світі! Він підійшов до дружини, міцно-міцно її обійняв і щиро сказав:
— Дякую тобі, моя люба і розумна дружино! Ти в мене справжня трудівниця і господиня. Пробач мені, дурному, що я нарікав на твою їжу. Тепер я зрозумів: краще чесно назбирати залишки на полі й їсти їх зі спокійною душею, ніж заглядатися на чуже багатство та тремтіти від страху. Наша капуста — найкраща у світі!
З того часу дядечко Зайчик більше ніколи не скаржився на обіди, не лінувався допомагати дружині й усім лісовим звірятам розповідав, що чесна праця і вдячність — це найголовніші вітаміни для щасливого життя.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
