Казка для дітей
Казка про Добросія
У давні-давні часи, в одній далекій квітучій країні, жив собі дідусь-чарівник на ім’я Добросій. Він був дуже старенький, мав довгу срібну бороду і добрі блакитні очі, що сяяли, наче літнє небо. Добросій мав незвичайну і дуже важливу роботу: щовесни він брав свою стару полотняну торбину, наповнював її Золотими Зернятками й вирушав у подорож світом. Ці зернятка були чарівними: там, де вони проростали, з’являлися дивовижні квіти Радості та могутні дерева Любові.
Одного сонячного ранку Добросій вийшов у поле. Він набрав повну жменю сяючих зерен і широким жестом розсипав їх навколо. Кілька зерняток впали прямісінько на тверду, втоптану стежку. Бідні малюки стукали у землю, просилися всередину, але дорога була черствою і кам’яною від тисяч ніг, що пройшли по ній. Вона не пустила їх до себе. Тієї ж миті з неба налетіли галасливі чорні птахи, побачили, що зерна лежать беззахисні, і миттю їх поклювали. Так і не встигли вони прорости.
А Дідусь пішов далі. Піднявшись на пагорб, він кинув другу жменю. Ці зернятка впали на кам’янистий ґрунт, де землі було зовсім трішки. «Ой, як тут тепло!» — зраділи вони й дуже швидко проросли. Вже на ранок зазеленіли веселі паростки. Але коли піднялося високо гаряче сонце, трапилася біда. Корінці зерняток наштовхнулися на тверде каміння і не змогли дістати води з глибини. Сонце припікало все дужче, слабкі корінці не витримали, і до вечора паростки зів’яли та засохли, так і не ставши квітами.
Добросій ішов усе далі й кинув третю жменю зерен. Вони потрапили у густі зарості, де панували колючі бур’яни та тернина. Добрі зернятка спробували рости, потягнулися до світла, але злі колючки зашипіли: «Це наше місце! Геть звідси!» Бур’яни почали штовхатися, затуляти сонце своїм широким листям і душити маленькі паростки. Їм не вистачило сили боротися з колючками, і вони загинули в темряві та тісноті.
І нарешті у Дідуся залишилася остання, найбільша жменя. Він знайшов гарний, доглянутий садочок, де земля була чорна, м’яка й пухка. Саме туди впали останні зернятка. «Ласкаво просимо, милі гості!» — прошепотіла Земля і ніжно обійняла кожне з них. Вона напоїла їх дощем, зігріла теплом, і зернятка пустили міцне, глибоке коріння. Ні вітер, ні спека були їм не страшні. І сталося справжнє диво: на тому місці виріс прекрасний сад. Одне маленьке зернятко дало величезний колосок, інше перетворилося на пишний кущ, а третє — на могутнє дерево. Весь край наповнився пахощами й красою, а люди приходили туди, щоб набратися радості.
Увечері, коли робота була зроблена, Добросій сів перепочити, а навколо нього зібралися діти. Чарівник посміхнувся їм і сказав: «Пам’ятайте, мої любі, ця історія — про вас. Золоті зернятка — це добрі слова та наука, яку ви чуєте. А земля — це ваші серденька. Не будьте, як тверда дорога. Не будьте як тонка земля над камінням. Не будьте, як колючки, що дозволяють злості заглушити добро. А будьте як добра, м’яка земля! Бережіть кожне добре слово в глибині серця, і тоді ви виростете чудовими людьми, які принесуть цьому світу багато радості».
Ольга Корне
Притчі Євангелія у обробці для дітей, 2025
