Казка для дітей про Ліхтарика
У одного старовинному місті, де бруковані вулиці звивалися, як змійки, жив собі маленький вуличний Ліхтарик. Він був зовсім невеликий, але його світло було теплим і привітним. Кожного вечора, коли сутінки огортали місто, Ліхтарик вмикався і освітлював свій невеличкий шматочок вулиці.
Він любив свою роботу, адже бачив багато цікавого: як діти повертаються додому з ігор, як закохані пари прогулюються, тримаючись за руки, як вечірній продавець квітів розставляє свій товар. Але щоразу, коли наставав ранок і Сонце виходило з-за обрію, Ліхтарик зітхав.
— Ах, якби ж то я міг бути таким, як Сонце! — мріяв він. — Сонце таке велике, таке яскраве! Воно дарує тепло і світло цілій Землі! А я? Я лише маленький вогник на одній-єдиній вулиці.
Так минали дні та ночі. Ліхтарик продовжував старанно світити, але його мрія про Сонце не давала йому спокою.
Одного разу, коли Ліхтарик вже мав вимикатися, а перші промінчики Сонця тільки-но торкнулися верхівок дахів, до нього підлетів Метелик. Він був нічним метеликом і вже готувався спати, але почув сумні зітхання Ліхтарика.
— Чому ти такий засмучений, Ліхтарику? — запитав Метелик.
Ліхтарик розповів про свою велику мрію. Метелик уважно вислухав, а потім усміхнувся.
— Розумію твої почуття, — сказав Метелик. — Сонце, безумовно, дуже важливе. Воно дарує день, тепло і життя. Але скажи мені, Ліхтарику, чи потрібне Сонце вночі?
Ліхтарик замислився. — Звісно, ні! Вночі Сонце спить.
— А чи потрібен ти вдень? — продовжив Метелик.
— Вдень? Ні, вдень я теж сплю, — відповів Ліхтарик.
— Бачиш! — радісно промовив Метелик. — Сонце не може бути тобою, а ти не можеш бути Сонцем. Кожен із вас має своє призначення. Коли ти світиш, ти допомагаєш людям не спіткнутися, освітлюєш їм шлях додому. Ти такий же важливий, як і Сонце, тільки в інший час доби. Ти даруєш затишок і безпеку, коли Сонце відпочиває.
Ліхтарик уважно слухав. Він ніколи не думав про це. Ліхтарик уявив вулицю без свого світла. О, якою темною і страшною вона була б! Йому стало тепло на душі. Він зрозумів, що його маленький вогник теж дуже важливий.
— Ти маєш рацію, Метелику! — вигукнув Ліхтарик. — Я ніколи про це не думав! Я такий щасливий бути собою!
З того дня Ліхтарик перестав сумувати. Він продовжував із радістю освітлювати свою вулицю, знаючи, що його світло робить світ трохи кращим, таким же важливим, як і світло великого, яскравого Сонця. А вранці, дивлячись на схід, він усміхався Сонцю. Адже кожен з яких мав дуже важливу роль у великому світі.
© Ольга Корне
