Питання української мови та боротьба за чистоту рідного слова постало сьогодні, як ніколи. Боремося уже не одне десятиліття із суржиком, який так міцно "вкорінювався", що проріс занадто рясно. І боляче, що саме війна "допомогла" зрозуміти, що не може бути "какая разніца", "не на часі", що народ у своїй державі повинен мати свою державну мову. А вчити і знати кожен має право хоч двадцять мов. Нещодавно не втрималась і коментувала "новомодній" захід для освітян під назвою "бранч". Виявляється, це круто! На жаль, не зовсім зрозуміло і для самих освітян. Сиділа і ламала голову, як "прив'язати" термін "бранч" до робочого зібрання освітян? Для чого це мавпування? Продемонструвати що? Невже бракує слів, нехай і не українських, то хоча б запозичених, але вже вкорінених у нашу мову і добре знайомих всім. Це щоб що? Продемонструвати нашу "просуненість" і "модність" чи зробити освітян непрофесійними, відсталими, застарілими? Адже сьогодні чим більше знаєш таких слів, чим більше "новітніх" форм і методів (чи точніше, назв) у роботі, тим "крутіше"! Але ж в багатьох цих заходах, формах і методах майже нічого нового (швидше, просто оновлене якимись моментами). Зі свого досвіду роблю висновок: майже все використовувалось у практиці уже десятиліттями, окрім хіба що використання електронних можливостей (хоча першу презентацію на уроці використала ще у 90-х роках, коли у школі з комп'ютерів був лише один клас інформатики), тільки називалось це все рідненькими словами. ЯК би було прекрасно, щоб у нас переймали досвід, а не ми мавпували усе підряд. А що думають колеги?
Стрічка блогів
