Оспіваний у піснях та оповитий легендами, український вінок має багатовікову історію. Вперше про вінок згадується за часів шумерської культури — ХІІ-ІІІ ст. до н.е.
Нащадки шумерів, представники культури шнурової кераміки, залишили наступним поколінням чимало символів, серед яких міфічний знак богині Інанни — Іштар, що означає «ясне небо». Складається він з вінка — кола і вплетеної в нього стрічки, що створює два кінці, а також із шестипроменевої зірки в центрі.
Цікаво, що такий самий знак зображений на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Дослідники вважають, що український вінок — це спрощений знак Інанни, немов побажання мирного, ясного неба над головою того, хто його носить, оберіг від злих сил та нещасть.
У часи Античності вінок вважали символом щастя і таланту. Ним увінчували переможців, під час проголошення промов його вдягали оратори, ним прикрашали священні предмети. Був вінок і символом скорботи.
Наші предки розуміли, що основна частина тіла людини, якою вона розуміє світ і впливає на нього, — це голова, тож створювали для неї вінки-обереги, які берегли від зурочень та недобрих чар. Не дивно, що на стародавніх зображеннях жінки-Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та віття.
Цікаво, що в різних регіонах України вінок називали по-різному: на Поділлі — коробуля, лубок, на Чернігівщині — теремок, на Гуцульщині — плетінь, косиця, на Переяславщині — гібалка тощо. Існували й загальнослов’янські назви —вінок, вянок, перев’язка, чільце.
