Мені здається, що особисті історії досить цікаві.
Звісно, кожен життєвий шлях неповторний та унікальний. Та все ж, можливість надихнути читача розповідями про власні злети й падіння зберігається. Адже частенько в складні періоди нам здається, що життя завело нас в глухий кут, з якого немає виходу.
ВИХІД Є ЗАВЖДИ! Більше того, альтернативних варіантів розв'язання життєвої задачі завжди більше, ніж ми можемо побачити одразу.
В безвихідній ситуації варто зробити паузу і спокійно спостерігати за тим, що відбувається у Вашому житті. Досить скоро почнуть вимальовуватися варіанти. Оцінюйте їх і приймайте рішення.
Я з дитинства знала, що працюватиму з дітьми.
В сімейному альбомі є фотографія, на якій я – першокласниця з гордістю і гіпсом на лівій руці, розповідаю однокласникам про свою мрію – бути вчителем.
В десятому – випускному – класі хлопці дарували нам на весняне жіноче свято іграшки-асоціації. Мені подарували ляльку-школярку.
Мама, бабуся, хрещена вчителювали. Тато, який глибоко відчував на собі долю педагогічного буття, був не в захваті від мого вибору. Адже вчитель – не зовсім професія. Це спосіб життя: з ранку до вечора дружина займається чужими дітьми, ввечері – перевірка зошитів. Та це ще не все.
Вчитель, вихователь, викладач думає, планує, аналізує, приймає рішення 24 години на добу.
Звісно, вся фізична і розумова активність педагога стосується виключно учнів, студентів, вихованців. І аж ніяк не власних дітей.
Щоправда, це не зовсім так. Для нас – вчительських дітей – важливим і завжди актуальним був і є батьківський авторитет. Ми завжди несли на собі відповідальність за те, щоб не підвести, не скомпроментувати.
Досі не знаю, добре це чи погано. Думаю, всього потроху. Адже тягнути на своїх дитячих плечах авторитет дорослих – те ще задоволення.
Закінчивши школу, я навчалася в педагогічному училищі на дошкільному відділенні. Впевнена, що цей шлях найкращий для педагога. Адже саме середні заклади освіти – училища, коледжі, технікуми – дають нам можливість засвоїти і спробувати на смак практичні професійні вміння.
Більш того, вже під час навчання в інституті, у приватній розмові, декан озвучила чудову фразу: «Обожнюю дошкільників-практиків. Вони знають і вміють все!» І це правда.
Мені подобалося працювати вихователем. Спостереження батьків за моєю роботою надихали: «Цікаво спостерігати за Вами. Ви лише глянули на дітей, а вони вже знають, що потрібно робити».
Очевидно, я несвідомо готувалася до освоєння нової професійної ниви.
Отримавши вищу освіту, працювала методистом, завідуючою приватними дошкільними закладами. Та життя внесло свої корективи.
Близькій людині знадобилася допомога психолога.
В дев'яностих роках на ринок вийшла величезна армія психологів. Це надихало. Отже, маючи потребу в співпраці з представником цієї професії, я отримала всі шанси свою потребу задовольнити.
Та не все було так просто.
Ситуація, яку потрібно було вирішувати, була складною. Перспективи щодо того, що саме собою все складеться на краще, були 50 / 50. Мене це не влаштовувало.
Співпраця з психологами, психотерапевтами результату не приносила. Але давала надію на те, що вдасться знайти спеціаліста, який допоможе.
Я почала вивчати психологію, щоб вирішити актуальну проблему. Спочатку відвідувала практичні заняття, семінари, майстер-класи. Нові знання захопили і затягли у вир найцікавішої професії у світі.
Очевидно, саме моя одержимість і активність в освоєнні нових просторів призвели до того, що вже за півроку мені запропонували 0,5 ставки практичного психолога в загальноосвітній школі. Ще за рік я мала ще півставки у вечірній школі.
Вдячна своєму першому професійному вчителеві – Шевкун Марії Вікторівні – за її мудрість, терпіння, щедрість. Щоразу зі школи я чимчикувала в центр практичної психології і задавала десятки питань. Я ХОТІЛА ЗНАТИ!
Досить швидко прийшло розуміння того, що психологу необхідна фахова спеціалізація.
Моє коло пошуків розширювалося. Тепер я шукала і спеціаліста, який допоможе розв'язати все ще актуальну проблему, і напрямок психологічних знань – результативний і дієвий – концепцію якого я прийму за основу практичної діяльності.
Вивчала все, до чого могла дотягнутися: НЛП, нарративну психологію, гештальт, арт-терапевтичні підходи (тілесно-орієнтована терапія, психодрама та інше), отримала академічну освіту. Цікаво, захопливо. Результатів не було.
Пройшов час і я познайомилася з Віленським Ігорем Леонідовичем і Креденцером Володимиром Володимировичем. Легко і практично непомітно вони вирішили проблему, до розв'язання якої я йшла 11,5 років.
Звісно, я була вражена!
Вчилася довго, дорого, натхненно.
Потім ми разом працювали, створювали й реалізовували яскраві проекти, шукали й випробовували нові технологічні підходи в галузі психології емоцій. Поряд з учителями я почала практикувати.
Пам'ятаю першого клієнта. Досі переконана, що його привели до мене Вищі сили, аби дарувати мені віру в себе. Хлопчик з неконтрольованою агресією радував результатами після кожного заняття.
Досі для мене є пріоритетом – хоч невеличкий результат маємо отримати в результаті кожної зустрічі.
Далі закрутилося: затримки розвитку, гіперактивні, діти з розладами аутичного спектру, низькокоординовані, логоневрози, афазії, панічні атаки, фобії, гіпертонуси, парези, емоційна лабільність та багато інших невротичних розладів у дітей і дорослих. Кожен клієнт радував і дивував результатами.
До сьогодні я в захваті від того, що ми отримуємо в результаті співпраці з клієнтами.
Крім того, створювалося багато цікавих наукових і прикладних проектів в галузі освіти, медицини, юриспруденції, журналістики, мистецтва; навчальних, соціальних програм.
Думаю, у Вас складається враження, що мій шлях прямий і легкий, наповнений яскравими подіями. Загалом, так і є.
Та все ж, мені знайомі заздрість, зради, посягання на авторські права, умисно створені перешкоди, підрив авторитету, «віджимання» успішних розкручених проектів, пробивання глухих стін.
Та все це дрібниці у порівнянні з задоволенням і радістю, які дає розуміння, дароване моїми клієнтами, учнями, студентами, слухачами: я живу не дарма!
Пропоную Вам, друзі, поділитися своїми історіями.
Мені здається, що особисті історії досить цікаві.
Звісно, кожен життєвий шлях неповторний та унікальний. Та все ж, можливість надихнути читача розповідями про власні злети й падіння зберігається. Адже частенько в складні періоди нам здається, що життя завело нас в глухий кут, з якого немає виходу.
ВИХІД Є ЗАВЖДИ! Більше того, альтернативних варіантів розв'язання життєвої задачі завжди більше, ніж ми можемо побачити одразу.
В безвихідній ситуації варто зробити паузу і спокійно спостерігати за тим, що відбувається у Вашому житті. Досить скоро почнуть вимальовуватися варіанти. Оцінюйте їх і приймайте рішення.
Я з дитинства знала, що працюватиму з дітьми.
В сімейному альбомі є фотографія, на якій я – першокласниця з гордістю і гіпсом на лівій руці, розповідаю однокласникам про свою мрію – бути вчителем.
В десятому – випускному – класі хлопці дарували нам на весняне жіноче свято іграшки-асоціації. Мені подарували ляльку-школярку.
Мама, бабуся, хрещена вчителювали. Тато, який глибоко відчував на собі долю педагогічного буття, був не в захваті від мого вибору. Адже вчитель – не зовсім професія. Це спосіб життя: з ранку до вечора дружина займається чужими дітьми, ввечері – перевірка зошитів. Та це ще не все.
Вчитель, вихователь, викладач думає, планує, аналізує, приймає рішення 24 години на добу.
Звісно, вся фізична і розумова активність педагога стосується виключно учнів, студентів, вихованців. І аж ніяк не власних дітей.
Щоправда, це не зовсім так. Для нас – вчительських дітей – важливим і завжди актуальним був і є батьківський авторитет. Ми завжди несли на собі відповідальність за те, щоб не підвести, не скомпроментувати.
Досі не знаю, добре це чи погано. Думаю, всього потроху. Адже тягнути на своїх дитячих плечах авторитет дорослих – те ще задоволення.
Закінчивши школу, я навчалася в педагогічному училищі на дошкільному відділенні. Впевнена, що цей шлях найкращий для педагога. Адже саме середні заклади освіти – училища, коледжі, технікуми – дають нам можливість засвоїти і спробувати на смак практичні професійні вміння.
Більш того, вже під час навчання в інституті, у приватній розмові, декан озвучила чудову фразу: «Обожнюю дошкільників-практиків. Вони знають і вміють все!» І це правда.
Мені подобалося працювати вихователем. Спостереження батьків за моєю роботою надихали: «Цікаво спостерігати за Вами. Ви лише глянули на дітей, а вони вже знають, що потрібно робити».
Очевидно, я несвідомо готувалася до освоєння нової професійної ниви.
Отримавши вищу освіту, працювала методистом, завідуючою приватними дошкільними закладами. Та життя внесло свої корективи.
Близькій людині знадобилася допомога психолога.
В дев'яностих роках на ринок вийшла величезна армія психологів. Це надихало. Отже, маючи потребу в співпраці з представником цієї професії, я отримала всі шанси свою потребу задовольнити.
Та не все було так просто.
Ситуація, яку потрібно було вирішувати, була складною. Перспективи щодо того, що саме собою все складеться на краще, були 50 / 50. Мене це не влаштовувало.
Співпраця з психологами, психотерапевтами результату не приносила. Але давала надію на те, що вдасться знайти спеціаліста, який допоможе.
Я почала вивчати психологію, щоб вирішити актуальну проблему. Спочатку відвідувала практичні заняття, семінари, майстер-класи. Нові знання захопили і затягли у вир найцікавішої професії у світі.
Очевидно, саме моя одержимість і активність в освоєнні нових просторів призвели до того, що вже за півроку мені запропонували 0,5 ставки практичного психолога в загальноосвітній школі. Ще за рік я мала ще півставки у вечірній школі.
Вдячна своєму першому професійному вчителеві – Шевкун Марії Вікторівні – за її мудрість, терпіння, щедрість. Щоразу зі школи я чимчикувала в центр практичної психології і задавала десятки питань. Я ХОТІЛА ЗНАТИ!
Досить швидко прийшло розуміння того, що психологу необхідна фахова спеціалізація.
Моє коло пошуків розширювалося. Тепер я шукала і спеціаліста, який допоможе розв'язати все ще актуальну проблему, і напрямок психологічних знань – результативний і дієвий – концепцію якого я прийму за основу практичної діяльності.
Вивчала все, до чого могла дотягнутися: НЛП, нарративну психологію, гештальт, арт-терапевтичні підходи (тілесно-орієнтована терапія, психодрама та інше), отримала академічну освіту. Цікаво, захопливо. Результатів не було.
Пройшов час і я познайомилася з Віленським Ігорем Леонідовичем і Креденцером Володимиром Володимировичем. Легко і практично непомітно вони вирішили проблему, до розв'язання якої я йшла 11,5 років.
Звісно, я була вражена!
Вчилася довго, дорого, натхненно.
Потім ми разом працювали, створювали й реалізовували яскраві проекти, шукали й випробовували нові технологічні підходи в галузі психології емоцій. Поряд з учителями я почала практикувати.
Пам'ятаю першого клієнта. Досі переконана, що його привели до мене Вищі сили, аби дарувати мені віру в себе. Хлопчик з неконтрольованою агресією радував результатами після кожного заняття.
Досі для мене є пріоритетом – хоч невеличкий результат маємо отримати в результаті кожної зустрічі.
Далі закрутилося: затримки розвитку, гіперактивні, діти з розладами аутичного спектру, низькокоординовані, логоневрози, афазії, панічні атаки, фобії, гіпертонуси, парези, емоційна лабільність та багато інших невротичних розладів у дітей і дорослих. Кожен клієнт радував і дивував результатами.
До сьогодні я в захваті від того, що ми отримуємо в результаті співпраці з клієнтами.
Крім того, створювалося багато цікавих наукових і прикладних проектів в галузі освіти, медицини, юриспруденції, журналістики, мистецтва; навчальних, соціальних програм.
Думаю, у Вас складається враження, що мій шлях прямий і легкий, наповнений яскравими подіями. Загалом, так і є.
Та все ж, мені знайомі заздрість, зради, посягання на авторські права, умисно створені перешкоди, підрив авторитету, «віджимання» успішних розкручених проектів, пробивання глухих стін.
Та все це дрібниці у порівнянні з задоволенням і радістю, які дає розуміння, дароване моїми клієнтами, учнями, студентами, слухачами: я живу не дарма!
Пропоную Вам, друзі, поділитися своїми історіями.
