Три роки тому я вперше побачила що значить бути УКРАЇНЦЕМ, а не просто власником синьої книжечки з тризубом...
Є речі які щосили намагаєшся забути, але якийсь злий жарт долі полягає у тому що саме їх ти забути не зможеш… ніколи…
5.29 мене розбудив дзвінок колеги «…почалася війна… Чугуїв бомблять… в вашу сторону пішов бойовий дрон… буди інших…» Цей набір фраз я, мабуть, не зможу забути ніколи… Дзвінки колегам і знайомим, збір документів і речей, одягнути шлейку собаці (яку зняти зможу лише 5 березня) і головне правильно розрахувати час, час дзвінка батькам, настільки це насправді було важливо зрозумію лише у квітні, тоді коли вже стане відомо що на північних околицях міста вже точилися бої. Помились я хоча б на якісь 5-10хвилин і батьки виїхали б щоб забрати нас з міста, що доречі тато й хотів зробити але дороги вже було перекрито, і потрапили б під обстріли…
Що ще? Та як у більшості містян в перші дні війни, укриття, безсоння, відсутність апетиту, пошуки корму для собаки…. І два шматочки сухої ковбаси які моя манюня чесно заробить розважаючи дітей в укритті і принесе мені, покладе на коліна і почне скулити просячи щоб я хоч щось з’їла…
…Звук Сушки над головою… і в пам’яті спливають слова сивочолого викладача, який ще у 2001 році, нам безтурботним студентам намагався донести «…якщо ви почули його значить у вас є ще трохи часу щоб перейти в укриття, бо ціль поки що не ви…». А ми сміялися і з захопленням спостерігали за авіа шоу… не вірили в те що ці знання нам знадобляться.
5 березня двері волонтерського автобуса зачиняються залишаючи мене з собакою в середині а чоловіка на зупинці… він вирішив залишитися в місті а нас відправив до батьків…відчуття безпорадності від того що я не знаю коли ми зможемо побачитися…
Моє рідне місто захлинається від переселенців, за крок до гуманітарної катастрофи… ситуацію рятує бізнес, хтось безоплатно роздає продукти, хтось налагоджує постачання гуманітарної допомоги, ліків…і громада впоралася завдяки небайдужим які з першого дня згуртувалися навколо настоятеля Свято-духівського храму, завдяки тим хто безкоштовно вивозив мешканців Салтівки і забезпечував транспортне сполучення з обласним центром…
Багато чого ще можна розповісти, але не хочу. Хочу подякувати своїм землякам які здійснили неможливе, переляканих людей, в піжамах і неоднакових капцях на босу ногу, без речей і документів з такими ж наляканими і голодними дітьми і тваринами ви не просто вивозили з під обстрілів і надавали їм прихисток ви подарували їм впевненість в тому що українці це одна сім’я, і чужої біди для нас немає, і цінне для нас кожне життя. В перші дні війни багато хто усвідомив що це не просто красиві слова, а те що вирізняє нас як націю, як державу.
