І знову, як із року в рік й завжди,
Вогнем горять у полі полум'яні маки,
І скільки, враже, нашу землю не кради,
Не знищиш український дух, чужаку.
Пекучим кольором людської крові,
Ці квіти майорять у житі вже віки,
Як подвиг, шана, прояв ще любові,
Квітують, як надія й віра пелюстки.
Серед зелених, молодих ще колосків
Серця юначі заховались в маках,
Серед пташиних, дзвінких голосів,
Вслухаються у солов'їний спів щоранку.
І жайвір в небі сіє музику навколо,
Легенький вітерець колише ніжні маки,
В них заховались непрожиті і сумнії долі,
Їм парою навіки стали життєдайні злаки.
Таня Пшенюк
