І піаніно вмерло, як і місто.
Вже не звучить, хоч ще недавно грало.
Воно мовчить, а я так хочу... їсти.
Бо маму вбили, а я плакала й кричала.
Якась бабуся гладила голівку
Мені, щоб, може, я хоч трохи вгамувалась.
Живу в сусідки... Кажуть, буде злива.
Виносять відра, бо води вже мало.
Немає світла, кажуть, нема й газу.
І варять суп чи кашу вже на дворі.
Я не причесана, брудна... чумаза...
У всіх тепер якесь велике горе.
А уночі так страшно... мов шуліки...
Ці літаки... ми й не спимо... кружляють.
В сусідки серце хворе, нема ліків...
І десь горить, і небеса палають.
Ще довго, Боженька, в підвалі людям тліти?
Немов свічки... не вистача й свічок...
Тут діти плачуть... Ще маленькі діти...
- Хоч ти не плач, - десь чую... Я - мовчок...
Я так боюся тих, хто нас вбиває.
Хто їх пустив, скажіть мені, сюди?
Хай Боженька їх, мамо, покарає.
Он хтось шепоче... вмирає... без води?
А я мовчу... Я дуже хочу жити
У тому світі, де війни нема.
І до бабусі бігти по стежині.
Хай хоч насниться, як мама обійма.
©Тетяна Сугалова-Катрич
