- Матусю! Прокинься! - Він гладив її по обличчю.
І капали сльози з дитячих журливих очей.
А жінка лежала й не чула, як син її кличе,
І не помічала, що кров в нього з рани тече.
- Матусю! Вставай! - Намагався її підштовхнути.
- Яка ти важка. Я не можу підняти тебе.
Схилявся до серця її і з надією слухав,
Та чув лише власний свій подих, чув лише себе.
Він не розумів, що йому так пекло і боліло.
На кілька коротких хвилин у дрімоту впадав.
Не плакав тепер. Обіймаючи мамине тіло,
Тулився до нього і власним теплом зігрівав.
Не знав, чи то день, чи то ніч люту темінь колише,
І скільки в холоднім підвалі минуло годин.
Навколо жахливо зітхає й ворушиться тиша.
Він поруч із мамою, але насправді - один.
Сьогодні, нарешті, змогли розібрати завали.
Хтось зойкнув розпачливо, коли побачив дитя,
Яке свою мертву матусю за руку тримало,
Так, ніби хотіло в долонях зігріти життя.
А жінка якась підхопила дитину на руки,
Тулила до себе і сльози втирала весь час.
- Дитинонько! Синку! Яка тобі випала мука!
Тримайся, маленький, тепер усе буде гаразд.
Та скільки іще від війни потерпати країні,
Де кожна душа чорним горем напоєна вщерть?
Як дивиться світ у згорьовані очі дитині,
Яка на початку життя знає, що таке смерть?
Анна Хвост
Іл.: tanya_gudzyk
