І як же я завжди любила тишу!
Коли ласкавий вітер ледь но дише,
а віти шелестять оркестром літа,
у пахощах півоній у розквіту.
Коли хмаринки з неба тягнуть струни
веселки, щоб зібрати з крапель руни.
І чути звуки арфи чарівні...
Містичні, легкі, ніби неземні...
А вже під вечір, сонце як сідає,
то спекою нам захід румбу грає.
В гарячій бронзі промені танцюють,
минулий день, прощаючись, цілують...
А вечір — прохолодою вблагає.
І місячна соната залунає.
І тільки той, хто тишу відчуває,
насправді світ природи покохає...
Барчук Р
