У кут горизонту зібгались поля,
А в хмари – залатані рядна
Закуталась в трепеті тепла земля,
Ховаючись марно від граду.
А град лютував, бив нещадно в шибки,
Лилися потоки уперті.
Земля не встигала робити ковтки,
Неначе в обіймах у смерті.
Oсь небо провисле, важке і чуже
Розрізала блискавка навпіл.
Земля, вкрита градом, застуджена вже,
Здригнулась в шаленому залпі.
Гроза скаженіла і верби зі зла
Тягала за коси помиті,
Жбурляла вогонь, скаженіла й ревла,
Лякаючи землю щомиті.
Безжально побиті лежали лани.
Ламались й стогнали дерева.
Здавалось, тремтіли безсило вони
Від грізного грому та реву.
Та згодом затихла стихія страшна,
За обрій погнав хмари вітер.
Он струшує краплі набридлі сосна,
І очі розплющують квіти.
Ясні акварелі засяяли вмить,
Лиш вирвалось сонце з полону.
Колише веселка небесну блакить
Під ритми пташиного дзвону.
Стою і милуюсь – не шкода часу.
Очей відірвати – несила.
Напевно, стихія цю ніжну красу
У муках страшних народила.
Наталя Соловйова
