Ще кілька років тому я не могла пройти повз гарний краєвид без того, щоб не витягнути телефон або камеру і не зробити фото. Навіть якщо це була просто чашка кави, яку хтось вміло прикрасив сердечком із пінки, або жахливо красивий захід сонця з мого балкона. Тепер я дивлюсь на ці знімки й питаю себе: “А навіщо мені це все?”.
Мабуть, усе почалося з того, що я якось помітила, що маю понад 10 тисяч фото в телефоні. І знаєте, що найсумніше? Більшість із них я ніколи більше не переглядала. Ось мій пес, який спить, ось він же, але вже на іншому боці. Ось я їм круасан. Чудово. Просто класика.
Чи було мені важливо зафіксувати це на вічність? На момент знімка – так. Але зараз я навіть не пам’ятаю, чому це здавалося важливим. Чи правда, що фотографії – це наше прагнення зберегти момент? Чи, можливо, це наш страх забути? Чи просто бажання похизуватися перед іншими: дивіться, яка у мене гарна кава, яке миле цуценя, який чарівний я (в найвдалішому світлі і куті, звісно ж)?
При цьому я не можу заперечити, що фотографії таки мають магію. Є у мене вдома альбом, такий старий, що його сторінки вже трохи пожовкли. У ньому – чорно-білі знімки моєї бабусі, мами, маленької мене з дивно короткою стрижкою (дякую, мамо). Кожен із цих знімків – це історія, яку я можу згадати, або яку мені розповідали. Там є момент, є контекст, є тепло. І кожного разу, гортаючи його, я відчуваю зв’язок із минулим, який, здається, стає дедалі ціннішим із роками.
А тепер порівняємо це з тим, як ми зараз зберігаємо фото. Безліч хмар, додатків і папок із назвами типу “Київ_2022” або “Просто так”. Чи буде наша дитина горнути ці цифрові “альбоми” із таким самим захопленням? Чи не розчиниться це все у потоці даних?
Нещодавно я спробувала роздрукувати кілька фото. Вибір був муками – як обрати з тисяч? Але коли я тримала ці кілька карток у руках, це було майже фізично інше відчуття. Вони наче ожили.
То що ж виходить? Ми живемо в часи, коли зробити фото – це секундний жест, а значення його часто дорівнює тому самому секундному жесту. Але чи не втрачаємо ми щось важливе, замінюючи традиційні фото просто гігабайтами на телефоні?
І, може, саме час повернутися до традиційної фотографії? Або хоча б почати робити фото з думкою, що вони справді важливі. Хто знає, можливо, у майбутньому навіть цей круасан стане частиною історії. Але питання залишається відкритим: чи потрібна нам ця “традиційність” у цифрову еру? Напишіть, що думаєте, а я поки піду робити фото – у мене тут саме неймовірний чай із лимоном.
