Читаю я, значить, книгу від авторів та авторок, де ці автори та авторки розповідають про громадян та громадянок, українців та українок, борців та борчинь за свободи.
Мені ці фемінітиви у множині не ок. Мені не зручно читати книгу, де в тексті кожне звернення у множині дублюється. Не ок, і все. Вам ок, той добре, а мені якось не ок.
Коли я говорю ---військові---, то маю на увазі всіх військових і жінок, і чоловіків. А коли звертаюся до конкретної людини, то гріх не використати фемінітив. Це моя суб'єктивна нахабна думка, яку транслюють знатні філологи країни.
Я погоджуюся, що фемінітивів забагато не буває, але їх надмірність у множині призводить до абсурду.
Погоджуюсь з журналісткою Оленою Павловою, яка ще у 2019 році писала: «Неповагою до читача є коли на письмі вживають фемінітиви там, де це непотрібно. Наприклад, коли йдеться не про конкретних людей, а узагальнених абстрактних. Наприклад, у фразі «Це стосується кожного і кожної» — «Це стосується усіх». Або коли довжелезними списками перелічуються якісь загальні «учні та учениці, робітники та робітниці, будівельники та будівельниці» — навіщо подвоювати ці слова? Мова прямує до спрощення та економії, коли для змісту речення стать не важлива, можна просто використовувати слово у множині. Коли ж стать важлива, тоді й фемінітив доречний. Коли йдеться саме про жінок певного фаху, або про конкретних його носійок.»
