Дивилась старість тихо у люстерко...
Дивилась мовчки, навіть не моргнувши.
Краї відсвічують промінчики веселки,
а в центрі — сива жінка, ледь зігнувшись.
Засіли зморшки в неї, наче ріки.
І вицвів колір на тонких вустах.
Від гірких сліз обвисли темні віки
і відчай у очах застиг в кутках.
Рукою, на якій виднілись сині жили,
торкнула сиве пасмо, лиш на мить...
О, де поділись і краса, і сили?
Й чому від цього так душа болить?...
А бачило ж люстерко молодою,
красуню цю, їй рівних не було!
Та все сплило, за швидкою водою,
кудись у світ, за обрій, за село.
Стояла у люстерка дуже тихо.
Відчула, що за плечі хтось узяв.
Жахнулась трохи, на старече лихо,
та поруч тут старий її стояв.
— Моя красуне, — мовив, — моя доле!
Що зажурилася, чому така сумна?
Ми не одне пройшли з тобою поле,
у світі всім у мене ти одна.
В люстерці посмішка з`явилась щира.
І старість теж красивою бува.
Бо віку різному любов потрібна й віра,
тоді роки та смутки відступа...
Барчук Р
