Дислексію почали розглядати як порушення, що потребує корекційних занять, лише у 2017 році, й Україна ще не має ґрунтовних досліджень та наукових обґрунтувань методик корекційної роботи з такими дітьми. Натомість дислексія вже активно діагностується, і зафіксованих випадків щорічно більшає.
Почалося все ще 2007 року, коли її сину виповнилося 7 років і вона почала отримувати ледь не щоденні нарікання на його неуспішність та поведінкові особливості від шкільних педагогів.
«На той час про дислексію ще ніхто навіть не чув, а труднощі з читанням та письмом списували на лінощі дитини та недостатність батьківського залучення в навчальний процес. На момент закінчення 4 класу моя дитина читала на рівні норм для першого. А оскільки я знала, скільки часу ми із сином приділяємо домашнім завданням та додатковим заняттям, то почала шукати причину».
Лікарі розводили руками, закликали займатися ще більше, та й на тому все. Відповідь прийшла з художньої літератури:
«У якомусь творі я вперше побачила термін «дислексія» та короткий опис, який збігався із симптомами сина. Тоді почала шукати цілеспрямовано. За фахом я біолог та фізіолог, тож мені було нескладно розібратися з причинами виникнення та методиками корекції дислексії, хоч на той час інформацію можна було знайти лише на зарубіжних ресурсах. Там же я ознайомилася й з основними методиками корекційної роботи, яку й почала практикувати із сином».
У результаті, дитина успішно завершила середню школу та віднайшла свій шлях у житті. А Віра побачила, що може допомогти й іншим стати більш впевненими та успішними.
Що таке дислексія
Дислексія – це нейробіологічний розлад, який виникає внаслідок того, що мозок інакше обробляє інформацію. Часто дислексія спостерігається в кількох членів родини й передається в спадок від батьків дітям. Віра зазначає, що вже знайдені гени, які відповідають за цей розлад.
Це, фактично, означає, що ліків проти дислексії немає, і ця особливість супроводжуватиме людину все життя. Проте діти з дислексією переважно мають збережений інтелект, тобто можуть засвоювати програму й середньої освіти, і вищої. Хоча й потребують здебільшого інших підходів, тобто дітей із такими порушеннями відносять до учнів з ООП.
«Є дві теорії виникнення дислексії. Перша говорить, що мозок людини з дислексією погано обробляє фонеми, тобто звуки, з яких складаються слова. І, відповідно, ці люди потім не можуть пов’язати звуки із символами, якими ті позначаються на письмі (буквами), якщо це алфавітна система. Унаслідок цього в них порушується й читання, і письмо.
Такі люди погано диференціюють букви під час читання, це називається розкодуванням. Коли ж потрібно писати, то пускається в дію зворотний процес закодовування фонем у графеми, натомість дислектики погано ідентифікують звуки, а тому не можуть грамотно їх відтворити на письмі. І це не про слух, слухові характеристики можуть бути в нормі – дислектики погано розрізняють саме звуки. Наприклад, вони не можуть сказати, який перший або останній звук у слові, що вийде, якщо їх переставити місцями тощо. Тобто вони не вміють маніпулювати звуками».Друга теорія говорить, що в людей із дислексією є порушення зорового сприйняття. Знову ж таки, фізіологічно проблем із зором може й не бути. Очі – парний орган, і під час читання ми спрямовуємо їх в одну точку: на букву, склад, рядок. Дії обох очей у цей момент скоординовані. А от діти з дефіцитом зорового сприйняття можуть «бачити» начебто подвоєний або розпливчастий текст.
«Уявіть, що ви сидите в 3D-кінотеатрі без спеціальних окулярів. Приблизно так ці люди сприймають друковані рядки».
За словами Віри, дітей з особливим сприйняттям літер більшає з кожним роком.
«Я пов’язую це з тим, що вони багато часу проводять у гаджетах. Це не допомагає розвитку їхнього візуального сприйняття, візуальної обробки інформації. Для читання дуже важливий словниковий запас. У дитини він формується під час діалогу, тобто коли з нею багато розмовляють, читають їй книжки.
У нас зараз спілкування з дітьми поменшало, бо батьки заклопотані, працюють, а в дітей ще немає сили волі, аби змусити себе читати книжку. Коли зростало покоління нинішніх батьків, не було стільки цифрових забавок – може, лише телевізор, де мультфільми транслювали зрідка. Тоді якраз книжка й була основною розвагою, якщо дитина сиділа вдома. Тож нині маємо отаку розплату за розвиток технологій».
