Pensamientos, pensamientos
Míos... ¡Penas me traéis!...
¿Por qué en renglones sombríos
Os grabáis sobre el papel?
¿Por qué el viento huracanado
No os aventó por la estepa
Y en sueños, como a hijos propios,
Por qué no os ahogó la pena?...
Hijos sois de la desdicha,
Nacisteis para el escarnio
Y lágrimas de dolor
Profusamente os bañaron.
¿Por qué motivo en el mar
No os ahogaron las lágrimas
O en el campo os esparcieron?
Nadie entonces se burlara
De esta congoja que siente
Mi corazón, no inquiriera
Por qué maldigo mi suerte,
Por qué este mundo aborrezco,
Ni tan seguro diría
Que “nada tiene remedio”.
Flores, hijos míos, ¿por qué
Os crié y amé yo tanto?
¿Otro corazón existe
Que con vosotros acaso
Llorara cual lloró el mío?
Quizás en algún rincón
Lloren unos bellos ojos
Castaños por mi dolor.
Y, leyéndome, quizás
Un corazón juvenil
Se conmueva de pesar.
Sólo una lágrima pido
De algún par de ojos castaños
Que comprenda mi suplicio.
Ya no haré más peticiones,
Y seré, no lo dudéis,
El señor de los señores...
Pensamientos míos, ¡sólo
La desgracia me traéis!...
Por unos ojos castaños
Y por unas cejas negras
Latía mi corazón
Y desechaba la pena.
Con rapidez se vertía
Como puro manantial,
Hablando de oscura noche
Y de un verde cerezal,
Hablando de las caricias
De una moza pura y bella,
De los túmulos alzados
En las inmensas estepas
De Ucrania, la tierra madre...
No, mi corazón no quiere Cantar en tierras extrañas.
Ni en un bosque, entre la nieve,
Convocar un día a consejo *
Tropas cosacas, reunirlas
Con sus mazas y banderas,
Sus estandartes e insignias.
De la ancha y jovial Ucrania
Las almas cosacas vuelen
Por las estepas sin fin.
Hoy, ruge que ruge el Dniéper
Ancho como el mismo mar
Y tal que en tiempos de antaño
Rugía la libertad.
El agua ruge en los rápidos,
Rugen estepas y túmulos;
Fundaron sus libertades
Aquí los cosacos, rudos.
Caracolearon ellas
A sus anchas, y sembrado
El patrio suelo quedó
De liajes y de tártaros,
Para luego descansar.
Entretanto, en plena estepa
Ucraniana, se alzó un túmulo.
Lo vela un águila negra
Incansable, noche y día.
Los bardos, los pobres ciegos,
Le cantan. Lo que ocurrió
Le cuentan, cantando, al pueblo.
Ellos cantan y yo lloro,
Sólo lloro, por mi Ucrania.
¡No quiero pensar en penas!
¡Ni sé encontrar las palabras!
Todo aquél que con los ojos
Del alma mire a la gente,
Dirá que un infierno es
El mundo que en torno tiene.
Y el otro...
No me darán
La dicha de que carezco
Mis añoranzas. Mis males
Los esconderé en mi pecho.
Dentro de mi corazón
Meteré la cruel serpiente*
Que no la vean reir
Mis enemigos de siempre.
Alto, como grazna el cuervo,
Que mi pensamiento grazne.
Quiero que mi corazón
Llore sin cesar y cante
Igual que un ruiseñor, mas
Que cante en voz muy bajita,
No vaya a oirlo la gente
Para que nadie al oirlo
Se burle de mi desdicha.
Mis lágrimas no enjuguéis,
Que rieguen ajenas tierras
Hasta que, por fin, cubiertos
De arena extraña se vean
Mis ojos. ¿Qué hacer? Recuerdos
No ahuyentan al dolor.
A quien a los huérfanos envidia,
Bien que lo castiga Dios.
Pensamientos, pensamientos
Míos... ¡Flores, hijos míos!
Os crié y cuidé; decidme,
Por piedad, ¿dónde podría
Dejaros? A Ucrania id,
Id allá, huérfanos míos,
A nuestra Ucrania, pues yo
He de morir aquí mismo.
En Ucrania habéis de hallar
Las palabras cariñosas,
El corazón que os comprenda,
La verdad, quizá la gloria.
Ucrania, madre entrañable,
Da cobijo en tu regazo,
Como a criaturas tuyas,
A mis hijos insensatos.
El viento habla con el soto,
Con el fresno rubio,
Flota un bote sólo, lento
Por el gran Danubio.
Lleno está el bote de agua,
Nadie pone empeño
De pararlo, detenerlo,
Está muerto el dueño.
Flota al mar azul el bote,
Juega el mar sin veda...
Juguetearon bien las olas
Ni astillas quedan.
Al igual que este bote
Un dolor espera
Y al huérfano en la vida
En la tierra ajena.
Jugará con él la gente
Igual 'a las olas;
Quedarán después mirando
Como llora el triste
Y al buscar al huerfanito,
Nadie lo ha visto.
Переклад Антоніо Гавіна
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», —
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу...
Одну сльозу з очей карих —
І... пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду...
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні... А я... А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні —
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачуть,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас —
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Шевченко T. Г. Вибрані поезії. / Перекл. з укр. Упоряд. В. Харитонов. Передм. В. Шубравського.— К .: Дніпро, 1986.— 191 с.
