Присвячую своєму дідові
Петренку Миколі Степановичу та всім,
хто зробив моє дитинство незабутнім...
Кажуть, що один у полі не воїн. Та це не правда! Одна людина, така маленька і беззахисна, може звернути гори, може зламати чиєсь життя, мільйони життів, або навпаки – відновити зруйноване, возз’єднати непримиренних. Є безліч підтверджень цьому в нашій історії… Наше сьогодення також є підтвердженням цих слів…
«Горшки ліплять не Святі, а люди», тобто Я і Ти… Чомусь більшість живе за принципом «Моя хата скраю…», та крайня хата може виявитися першою… Не кожному судилося стати героєм чи геніальним винахідником, ученим, спортсменом, артистом… Але кожен може бути гідним громадянином своєї країни, працювати на її користь; любити, зберігати й передавати нащадкам споконвічні традиції свого народу. Міцна родина – це фундамент міцної України!
Я маленька частинка своєї держави, але для мене немає більшої радості, як милуватися красою рідної країни, яку не знищили і не знищать ні горе, ні біда; жити з нею однією долею, розділяючи всі радощі та печалі; продовжувати подвиги її синів та дочок, слава яких по праву належить Україні-неньці. Недарма ж мене мати народила серед золотого колосся та під блакитним небом, батько закохав в українську казку, бабуся одягнула у вишиванку та вплела в косу руту-м'яту, а дідусь навчив милуватися чарівною мелодією клепання коси, яка так вправно потім виспівувала зеленими лугами Придесення…
Маленька кумедна дівчинка з красивим та княжим ім’ям Ольга (а тоді просто Олька) попри все на світі любила на канікули їздити до бабусь та дідуся в мальовниче село на березі Десни. Там вона вперше відчула красу українського слова, дарма що діалектного, але ж якого могучого, почула чарівну народну пісню, і вже майже всі ті виконавці стали небожителями, а чарівні звуки-слова до сих пір линуть у серці «Коса розплетена чому…», «А льон цвіте…», «В саду гуляла…». Але є ще одна мелодія-пісня, яка часто згадується і яку вже ніколи не можна буде почути наяву. Це мелодія клепання коси… Розпочиналася вона під кінець травня і набирала обертів аж до вересня. Кожна коса в дуеті з її «настроювачем» виграє по-своєму. Є схожі мелодії, можливо, красивіші, гучніші, але не такі! Таким маестро був і Олькин дідусь Микола.
Клепання коси для нього було справжнім ритуалом, розпочиналося десь опівдні і тривало майже до вечірнього порання. Дідусь із красиво-засмаглим обличчям у чорно-сірому картузі та блакитній сорочці із закоченими по лікті рукавами сідав під верандою на рундуку в затінку шовковиці та яблуні й розпочинав настроювати свій інструмент. Спочатку це були чіткі відшліфовані звуки, а потім звучав цілий оркестр двох виконавців, ні – трьох, ще ж з берегу підспівував соловей (соловей співає й зараз, але це вже соло, без оркестру…). А те мале дівчисько сиділо в хаті на дивані, закусивши нижню губу, і боялося поворухнутися, щоб, бодай, не порушити ідилію Творця, бо в такі хвилини дідусь здавався Богом…
В останню путь його проводжали з хата саме через ті двері, біля яких він зазвичай настроював свій інструмент… Стояла спека та тиша, чомусь у липні цвіла в саду вишня… А Ольці вчувався дует Маестро та Коси, соловей того дня не співав…
Відзвучало, відгриміло… Але й зараз, заходячи вже тільки в бабусин двір, очі дорослої жінки відразу дивляться на «сцену», та… знайома мелодія беззвучно лунає тільки в її душі, а разом з нею і дідусеві настанови…
Тією дівчинкою була я…
У кожній родині є свої реліквії, які роблять Україну квітучою та могутньою, і саме це є основою міцної держави.
Україна – це я, це родина моя,
З діда-прадіда річка,
що з-під верб витіка.
Це квітучі луги і спів солов'я…
Це мелодія душ, що завжди жива!